Сергій Батурин - OST

Усі учні вже з атестатами, і основне відбулося. Представник з райкому комсомолу гаряче і плутано щось говорив, згадав товариша Сталіна, знов накотилися оплески, а товариш Сталін з портрета задоволено мружився, по-батьківському мудро посміхаючись у зал…

Завтра важкий день, і він вирішив хоч трішечки відпочити. Байдужо взяв зубну щітку і глянув у дзеркало. Ні, він зовсім не такий, як на фото та портретах. Утомлена немолода людина з червоними запаленими очима та помітними зморшками. Склеротичні прожилки повилазили. Шкіра сіра, шкарубла, наче трохи пухирчаста, на шиї помітно прив’яла. Хоч невеликий, але помітний живіт. Руки, колись міцні та жилаві, стали непристойно тонкими.

Спересердя він плюнув у рукомийник, кинув суху щітку до склянки і, човгаючи, пройшов до зали. Вирішив не йти до спальні, не роздягатись, а передрімати кілька годин на канапі.

Між пагорбами та лісами прохолодно котить свої коричнювато-бурштинові води красуня — річка. Це не Одер, не Донау…Мабуть, Шпреє. Так, точно, це — Шпреє. Жадібні чайки кружляють над хвилями і б’ють малька, погойдується на воді попід берегами латаття. Невеличкий заплавний лужок на березі.

З густої соковитої трави визирають із цікавістю нахабні кульбаби, самовпевнені ромашки, сором’язливі дзвіночки. Різнобарвні метелики, точнісінько такі, як він малював у дитинстві, бавляться з легким вітерцем.

У траві, підібравши під себе ноги, сидить маленьке дівча. Рочків трьох-чотирьох, не більше. Невмілі ще рожеві пальчики заплітають квіти до віночка, лагідне ранкове сонце пестить дитячу ніжну шкіру. Охайне біле платтячко, дві товсті світлі коси; вона усміхається, і сяють її незбагненно-блакитні оченята.

Віночок уже готовий, він на голові, і дитина спинається на ніжки і йде просто до нього, лагідна та щаслива.

«Яке чудове арійське дитя», — встигає подумати він і прокидається, бадьорий та свіжий.

Наснилася дівчинка — сьогодні буде вдалий день.

Як солодко співають труби, виводячи знайому мелодію. Це вони співають тобі, Маріє Джуро, і ти танцюєш перший танець свого випускного балу — звісно, вальс. Тебе вправно веде дорослий чоловік — завуч Ткаченко, і усі подруги заздрять тобі, а наступні танці вже зайняті: другий — Олексієм Білоконем, третій — Рольком Петром. Летить легка спідниця, кружить навколо тебе цілий світ, а Микола Федорович якось по-новому, трохи здивовано, дивиться тобі у вічі. І аромат «Червоної Москви», подарованої на честь закінчення школи батьком, змішується з міцним, чоловічим запахом його одеколону!

Марічка згадала, як днями тітка вчила її танцювати вальс без музики, під постійну лічбу до трьох — і радісно засміялася.

Вона не бачила, як захоплено дивиться на неї зал, як стріляє зі сцени, де тепер розташувався оркестр, ревнивими поглядами Ролько.

І у Настусі кавалерів — як на гріш маку. Крутяться біля неї Козачук Юрко, Сашко Василенко, Семен Перебийніс і аж два Петренки: Віктор та Володя.

Перебийніс ще торік школу закінчив, йому восени — до війська. Скільки разів він уже до Насті підкочувався — завжди давала йому відбій. Сьогодні прийшов — у білій сорочці, з букетом. Усе одно впіймаєш облизня, подумала Марічка, бо знала, хто подобається подрузі.

Директор відтанцював перший вальс з гарною білявкою Ларисою Олегівною і здивовано відчував, що його тривожить запах молодої жінки, її м’яка долоня, випадкові дотики грудей. Анатолій Кирилович вийшов на ґанок школи, де курили кілька батьків та дільничний міліціонер лейтенант Козименко.

— Кажу вам, — виставивши перед собою ногу у блискучому чоботі, запевняв лейтенант, — хоч трошки, та пронесли. Не перший рік служимо! На скількох уже випускних чергував!

Він помітив директора, що стояв трохи осторонь:

— От хоч ви скажіть, Кириловичу, чи бувало таке, щоб на випускний вечір хлопці хоч трішечки спиртного — та не пронесли?

— Може, й бувало, — посміхнувся той. — Тільки я такого не пам’ятаю. Та і ми свого часу пронесли, точніше, заздалегідь принесли й сховали.

Це було так давно — у Першій Київській гімназії… Точнісінько так грав тоді оркестр, і саме цей вальс — «Дунайські хвилі»…

Теплий вечір запалював одну по одній зеленкуваті зірки, віяв запашним духом стиглої трави, гасив світло у сусідніх будинках. Тільки школа сяяла усіма вікнами. Видзвонювала дівочим сміхом, бубоніла басками та баритончиками юнаків, виспівувала двадцятьма двома голосами повного духового оркестру.