Сергій Батурин - OST

— Уявляєш, як там гримить? Тут й хмар ніде не видно, а чути, — неголосно сказала Настусі Марія.

— Тепер тихо, — подав голос Олексій.

Сонце впевнено піднялося у безхмарне небо.

…Ролько взявся провести Марічку додому. На лаві у кущах бузку вони цілувалися, і раз по раз відводила вона Петрові руки, що вперто намагалися пестити її груди. Не те, щоб він їй не подобався, просто вона не була впевнена, чи такою мірою подобається.

О пів на сьому вона була вже дома, тобто в Одарки, а ще за п’ять хвилин безтурботно спала, розсипавши по подушці світле густе волосся.

Наснилося чи примарилося, вона не знала.

Невеличке місто з акуратними, наче іграшковими будинками. Чистесенька вулиця, вистелена бруківкою. Охайні дерева та чепурненько підстрижені кущі. Це не Україна, а щось дуже європейське.

В одному з будиночків за вікном у кімнатці на віденському стільці сидить молода приваблива жінка з великими сумними очима і щось шиє. На великому столі, скраєчку, хлопчик у штанцях із шлейками, ще маленький, дешевими акварельними фарбами на обгортковому папері малює великих метеликів.

Здається, тріпочуть їхні крильця, ворушаться вусики. Це — махаон та адмірал. Хлопчик прикусив нижню губу, оченята блищать, і пензлик рухається, немов метелик. Мати ніжно дивиться на нього і усміхається.

До кімнати входить немолодий чоловік з невдоволеним обличчям:

— Усе малюєш, бовдуре! — і дає стусана дитині. Від несподіванки маленький художник випускає пензля — і малюнок безнадійно зіпсовано. Сльоза, друга і третя — падають на махаона.

— Алоїзе, не чіпай дитину!

— Кларо, помовчи! — гримає Алоїз. — Обід готовий?

— Готовий. Накривати? — швидко питає вона.

— Накривай, — наказує він. — Я швидко, тільки руки помию.

Чоловік виходить з кімнати, а жінка кидається виставляти на стіл посуд.

Хлопчик прибирає фарби, склянку з водою, пензлика та малюнок:

— Мамо, а чого татко такий злий?

— Він не злий, — перелякано оглядається на двері мати. — Він просто втомлений роботою.

— Ні, він лихий, — зі впевненою впертістю повторює хлопчик. Губи міцно стиснені, і очі сухі.

Він уже не плаче.

Марічка прокинулась від легкого дотику. Над нею стояла засмучена тітка.

— Що трапилось, Дарино?

Та безнадійно зітхнула:

— Біда, дитино. Війна.

Кульгавий військкоматівський майор — дві шпали у петличці — був жорстким і незворушним:

— Ні. Що з того, що «Ворошиловський стрілець»? Дуже добре, що сандружинниця. А на фронт не підеш. Тобі є вісімнадцять? А хоча б сімнадцять? Нема? От і біжи до райкому комсомолу, там тобі знайдуть діло.

Він повернув Марії комсомольського квитка і хотів піти, але раптом передумав:

— Ти місто добре знаєш?

— Знаю, — швидко відповіла дівчина.

— Тоді йди до четвертої кімнати. Знайдеш там лейтенанта Медведєва, скажеш — майор Гусаков прислав. Він знає, що тобі робити. Зрозуміло?

— Так точно, — по-військовому відповіла Марічка.

— Виконуйте, — віддав честь майор, повернувся й пішов коридором.

Лейтенант Медведєв, високий худорлявий парубок з кубарями у петличках, простягнув Марічці пухлий стіс списків з прізвищами та пачку бланків повісток на сірому казенному папері, перев’язану звичайним шпагатом:

— Заповниш та рознесеш. Ось тобі робоче місце, — і вказав на невеличкий конторський стіл, — пошарпаний, заляпаний чорнилами, — у кутку кабінету.

Марічка сіла писати: прізвище, ім’я, по-батькові, вулиця, будинок. Зрідка — квартира.

Кмітлива з дитинства, вона одразу здогадалася розкладати повістки по вулицях — так, як розноситиме.

Чорна пательня репродуктора, не вгаваючи ані на мить, глибоким й суворим чоловічим голосом повідомляла зведення Радінформбюро, співала патріотичні пісні, декламувала вірші. Марічка вже знала, що вранці німецькі літаки скинули бомби на Київ, і здогадалася, що то був за грім на світанку. Щоправда, лейтенант стверджував: бомби впали на околиці і не завдали великої шкоди та руйнувань, але вона згадувала свій улюблений фільм про винищувачів і терзалася питанням: чому вороги аж сюди долетіли?

Медведєв відповідав на телефонні дзвінки, виходив з якимись паперами, розмовляв з цивільними та військовими, інколи кидаючи швидкі гострі погляди на Марічку — працює зосереджено та спритно.

Під вечір вона закінчила, і, взявши найбільший стіс повісток — вулицю Леніна — спитала: