Сергій Батурин - OST

А дівчата бігали містом: частіше — з повістками (здрастуйте — розпишіться); рідше — з пакетами до установ.

Добре хоч, що їх годували обідом разом із працівниками комісаріату.

Учора заходив прощатися Юрко Козачук — повертається на село. Наче виправдовувався: чоловіків призвали, а врожай, врожай хто збиратиме?

Над широким пасовиськом — стрекотіння коників. Літнє небо — ані хмаринки. Світлоока білява дівчинка років п’яти легко йде оксамитовою отавою. Міцна вгодована корова повертає голову і великими чорно-фіолетовими очима сумно дивиться на неї. Рожева долонька зі свіжим окрайцем білого хліба злітає під ніс тварині: ось тобі, корово!

Дитина сміється — великі м’які губи обережно забрали частування.

Та це ж та само, що плела вінка на березі! Але як вона зросла!

А дівча уже біжить далі, підстрибуючи, — у зелений луг, у сяйливий світ, де скрекіт коників, і в небі — ані хмаринки.

І знов він прокинувся, відчуваючи наснагу, силу та упевненість. Того разу вона наснилася перед величним днем. Так буде й сьогодні…

Наприкінці другого тижня майор Гусаков викликав дівчат і, ховаючи очі, повідомив:

— Усе, дівчата, більше у мене роботи для вас немає. Від сьогодні можете бути вільними.

По тому, як пакували останніми днями документи командири з військкомату, як палили весь час якісь папери на задньому дворі, як усе тривожнішими ставали їхні очі, Марічка здогадалася — справи на фронті кепські, значно гірші, ніж повідомляє радіо, і військкомат незабаром евакуюють.

Тільки-но вони вийшли з комісаріату, глянувши наостанок у суворі очі жінки з плаката, одразу ж натрапили на комсомольця-райкомівця, який був на їхньому випускному і запам’ятався плутаною промовою та пристрастю до чужих цигарок.

— Овва! Джура і… — комсомолець на хвилинку примружився, — і Коляда. Ви мені і потрібні.

— Ти диви: запам’ятав, — перезирнулися подруги.

— У нас рознарядка: п’ятдесят чоловік на Київський УР.

— Що таке УР? — спитала Настуся.

— І що треба робити? — додала Марічка.

— УР — це укріплений район, а робити — те, що скажуть. Записую, — і на незайманому аркуші з’явилися їхні прізвища.

— Це ви, товаришу уповноважений, півсотні народу по вулицях ловитимете? — пирснула Настя.

— По-перше, мене звуть Андрій, прізвище — Мельниченко, — підморгнув уповноважений, — по-друге, тридцять дає ФЗУ*, десять — палітурна майстерня, вас двоє та я; залишилося наловити, — Мельниченко знов підморгнув, — сімох.

Старенький, але добре умащений та налагоджений велосипед котив путівцем. Вільно, без напруги крутилися педалі, вранішній вітерець легко дмухав у лице велосипедистові.

Петро Ролько із задоволенням підставляв лице тому свіжому струменю. За півтори години він буде вдома — у Джулаївці, де батькова добротна хата, садок із чудовими деревами добірних сортів.

Через війну — усі плани — шкереберть. Яке тепер музучилище, яка консерваторія: футляр з корнетом, надійно запакований у светр та спортивні брюки, сховавсь у невеликому рюкзаку за спиною. Які тепер ноти…

Батька, мабуть, не візьмуть — застарий. Він, Петро, ще непризовного віку. А за рік, треба думати, усе якось закінчиться. Броня крєпка, і танки наші… І з нами Ворошилов… Обійдеться Червона Армія поки що і без Петра.

Вчора приходили Джура та Коляда. Кажуть: поїхали з нами на окопи. Вже під Києвом окопи риють. Оце так: малою кров’ю, на чужій території.

— Та я б поїхав, — відмовив, — але у селі чоловіків не лишилось, а я й на тракторі, й на комбайні можу.

Гарна дівка та Джура. Струнка, вродлива, і цицьки тверді. Дика тільки, не дається. Начебто — не хоче…

Він і сам не помітив, як за цими думками почав сильніше крутити педалі, і слухняна двоколісна машина набрала хід. Ідеальні легені, розвинені реґулярною грою на корнеті, ритмічно збагачували киснем сильне спортивне тіло.

Віддалявся Обухів з його метушнею, з репродукторами, світломаскуванням, з плакатами та наказами, розклеєними по стінах та парканах, з шибками, перехрещеними стрічками, з військкоматом, мобілізацією та евакуацією. З рознарядкою на риття окопів: що, його пальці музиканта — для лопати?

Він їхав додому, і свіжий вітерець приємно холодив його лице.

Від погано обробленого держака тупого заступа горіли долоні. Звична до роботи, Марічка не натерла шкіру до крови, але відчула, якими ніжними стали за рік, що проминув з часу останніх канікул, її пальці. Нахилилася — набрала землі — викинула; набрала — викинула. Протитанкові рови такі: одна стінка крута, друга більш полога. Вважається, що танк, потрапивши в цей рів, не зможе подолати круту стінку.