Сергій Батурин - OST

— Що? — стрепенулася мати.

— Чи будуть у нього діти…

Не встиг Артемович піти, як знов рипнули двері, впустивши ненависного старосту:

— Ну що, Фьодор, ти усьо пойняв?

— Хреста на тобі нема, — кинула Безрукові мати.

— Хреста дійсвітєльно нема, — вишкірився той.

— Йди, старосто, звідси: бачиш — він ледь живий!

— Надіюся, що до наступної відправки він оклигає, бо інакше — буде ще гірше, — Безрук закурив прямо в хаті й не прощаючись вийшов.

«Тепер ні за що не поїду», — ствердився Федір. Він лежав і складав чіткий план. До зими можна сховатися в старих зруйнованих конюшнях за селом, за цей час вирити в лісі землянку й зібрати продукти.

Мати заходилася перев’язувати його чистими ганчірками, кидаючи зняті закривавлені у великий старовинний мідний таз, у якому до війни варили варення.

«Не поїду до Німеччини, і край», — остаточно вирішив Федір.

…Зупинка була незвичайно довгою, і їх, нарешті, погодували — рідкою юшкою, без крупи та картоплі: сама капуста, кубиками нарізана так-сяк очищена брюква та трішечки дрібно накришеного сала. У Копачеві й свиням густішу щербу давали; та що робити — їли, несмачне, недосолене, зате рідке та гаряче.

За тонкою дерев’яною стінкою почулися голоси. Один, різкий та сварливий, Марічка уже пізнавала: він належав тому офіцерові у срібних погонах — комендантові потяга. Другий, впевнений та грубий, видався незнайомим. Дівчина прислухалася. Грубий казав, що у нього хрест за минулу війну, що його син та зять — на східному фронті, що його хазяйство дає Німеччині рибу, м’ясо, хліб та ліс, а робочих рук не вистачає.

— Вони усі на обліку, герр Шмідт, — заперечував комендант. — Тому те, про що ви просите, неможливо.

— Скажете, що зняли одного з підозрою на тиф, — наполягав невідомий герр Шмідт. — У вас буде чудова довідка від місцевого лікаря, пане лейтенанте.

— Ви упевнені, що місцевий лікар видасть таку довідку? — засумнівався лейтенант.

— Звісно. Приватконтактен — велика справа, — переконливо запевнив герр Шмідт.

Вони помовчали. Потім лейтенант погодився: «Добре», і двері вагона з гуркотом відсунулися.

Поряд із лейтенантом стояв високий сивий літній чоловік у фетровому капелюсі, в доброму синьому піджаку, з-під якого білів комір сорочки, перехвачений неширокою краваткою, у синіх, того ж кольору, що й піджак, ґаліфе.

Держаком батога чоловік поплескував нетерпляче по халяві високого офіцерського чобота. Він уважно оглядів юних в’язнів:

— Wer kann fьr die Pferde sorgen?*

Мовчать у вагоні.

— Kto moge doglądac konej?**— нетерпляче перепитав пан Шмідт польською.

— Теж мені, наука, — зухвало кинув німцеві Козачук. Той зміряв хлопця поглядом і простяг у його бік пужално:

— Du!***

Юрка висадили з вагона та пояснили, що він має їхати з паном Карлом Шмідтом та працювати у його господарстві. Грюкнувши, зачинились двері вагона.

Карл Шмідт підвів хлопця до справної брички, показав рукою, куди сідати, і раптом підморгнув:

— Bitte!

Коні були вгодовані та прудкі, Шмідт уміло правив ними, весь час повертався й підморгував юнакові, а потім раптом заспівав:

— Wie einst Lili Marlen!

А комендант потягу, лейтенант у срібних погонах, уважно роздивився довідку місцевого лікаря, — добра, — і задоволено поляскав по кишені штанів, де зручно вмостилася пачечка рейхсмарок, — мав рацію той Шмідт: приватконтактен — велика справа.

Арбайтзамт — державна трудова установа міста Нойсс — працював, як добре підлагоджена машина. Сухий чиновник у окулярах, з малесеньким нацистським значком на краватці, відлічив сто двадцять новоприбулих східних працівників, серед них — майже усіх копачівських, і постановив: «Landmaschinen betrieb»****, потім так само швидко почав розтасовувати інших: залізнична станція, пекарня, будівельна фірма, і, — нарешті, тих, що залишилися, по двоє, по одному — по бауерах.

Бауери — сільські господарі — тюпки підбігали до очкастого, розписувалися у паперах і увозили своїх робітників, а розподілені на завод так і стояли у строю перед біржею, поки поважний шеф із нацистською пов’язкою неспішно виправляв необхідні документи.

Четверо чи то поліцейських, чи то військових у жовтій формі шанобливо чекали шефа осторонь.

«Не те, що ті чорні, в Обухові, — курили, плювали, матюкалися, — подумала Марічка. — Ці, одразу видно, порядку навчені з пелюшок».

Їх вели колоною по чотири чистою вулицею чепурного міста, так схожого на те, з іграшковими пряниковими будинками, що наснилося їй у перший день війни. Так само рівнесенько підстрижені кущі, такі само малесенькі смарагдові ґазони. Ошатні жінки дивилися на колону з усіх вікон. Учорашніх школярів-відмінників і двієчників, уважних та непосидючих, старанних та лінькуватих, розумних та не дуже, — вигнаних з домівок, брудних від довгої дороги, принижених голодом, виглядом своїм, презирством, наляканих погрозами, лайкою, усім, баченим за останній рік, а паче — за останній тиждень, вели як худобу вулицями тихого європейського міста.