Сергій Батурин - OST

Усе складається так добре. Він пройшов расову перевірку, довів стовідсоткове арійське походження й отримав громадянство Райху. Без обмежень. Вдалося навіть (знав би хто — чого коштувало) потрапити на постійне мешкання не до Білостоку, як дурні Крамари з Джулаївки, навіть не до Вартагау*, про що більшість німецьких переселенців тільки й мріяли, а сюди, до справжньої Німеччини. Він уже грає по вихідних у місцевому аматорському оркестрі, але пан Гоппе, впливова людина у місцевому партійному осередку, обіцяв підшукати щось краще, можливо, у місцевому театрі, а згодом — направити вчитися до Дюссельдорфа, або й до Кельна.

Працювати доводиться поки що перекладачем у таборі — нівроку, все залагодиться.

У ресторані Петер замовив сосиски з капустою та пиво. Симпатична офіціантка, що приймала замовлення, почувши невловиму відмінність у вимові молодого гарного пана (яка рідкість тепер — молодик, усі ж на фронті), не втрималася:

— Пан — остзеєць?

— Можна сказати і так, — погодився Петер, відверто розглядаючи жіночку.

…Перед самим католицьким Різдвом випав сніг. Білий та пухнастий, він лежав і не танув, сліпив очі своєю недоторканою чистотою. Білі вулиці, дахи, дерева… Сяйлива іскриста казка…

Не було, здавалося, війни, не гриміли вибухи, не летіли бомби, не вицілювали, причаївшись, жертву снайпери; нічого, тільки скрізь — білий блискучий сніг.

Марічка уже потроху вставала; кілька разів уже підходила до вікна і дивилася на вулицю, мокру від дощу, на будинок навпроти — іграшковий, пряниковий, як у тому сні, на шматочок сірого неба між домами.

А сьогодні — сніг… Як дарунок. І небо прозоре, синє.

Вона стояла і дивилася за вікно — на дах протилежного будинку, не в змозі, хоч і боліли очі, відірватися від білого сяйва.

— Маріє, — почула раптом позаду, — дитино, тобі ще не можна надовго вставати…

Пані Лотта обережно уклала дівчину у постіль:

— Відпочинь, ввечері ще встанеш.

А ввечері, коли з вікон до кімнати, ставши навшпиньки, прокрадалися сутінки, Лотта Лемарцаґль допомогла вбратися — у нове, гарне — і вивела дівчину до вітальні.

У темній просторій кімнаті пахло лісом. Посередині, не вельми висока, але неймовірно пишна, стояла прикрашена ялинка.

Такої краси Марічка не бачила ніколи. Деревце виблискувало намистами, набраними з великих шестикутників та кульок, світилися маленькі ліхтарики, розвішані по гілках, і в кожному горіла справжня малесенька свічечка. Тут же висіли срібні та золоті горішки, величезні різнобарвні дзеркальні скляні кулі. Але найбільше вразили — скляні будиночки, що висіли на вітах. Малесенькі. З укритими снігом дахами, з дверима та вікнами, майстерно зроблені — як справжні. Віконця намальовані жовтою фарбою, наче там, усередині, горить веселе святкове світло.

Зачаровано дивилася вона на казкову красу.

— Подобається? — озвався з крісла, що сховалося у темряві, десь у кутку кімнати, лікар пан Ріхард.

— Дуже, — відповіла, не зводячи очей з лісової красуні. — Ніколи такого не бачила.

— В Україні не ставлять ялину? — здивувався німець.

— Ні, хоча батько, — зітхнула, — розповідав, що раніше ставили і вбирали.

— А хто за фахом твій батько? — поцікавилася господиня.

— Бухгалтер у заготконторі.

— О! — з повагою перезирнулися німці.

У їдальні горіли свічки. Стіл, накритий на три персони, виблискував кришталем графинів та сріблом ножів і виделок. Фужери з рубінового скла на струнких ніжках хизувалися вибагливими візерунками на боках. Тарелі тонкої порцеляни, розписані позолотою, терпляче чекали.

Дивної роботи серветка була покладена біля кожного прибору. І сліпила, як сьогоднішній вранішній сніг, бездоганно біла крохмальна скатертина.

Пан Ріхард, поглядаючи на стіл, потер долоні:

— Я думаю, що трохи червоного вина фройляйн Марії не завадить.

Марічка мовчала, відчуваючи, як невтримно повзуть по щоках підступні сльози.

— Не треба плакати, усе погане вже минулося, — пані Лемарцаґль обережно, як мама у дитинстві, витерла носовичком Марійчині шоки. — Усе погане вже минуло.

На Різдво завод не працював, тож і в таборі був вихідний. Дали навіть незвичайний сніданок: варену картоплю, по дві скибочки сірого хліба (він видався білим!), намащені тоненько марґарином, та ерзац-каву.

Сиділи, займалися хто чим. Латали одяг, ремонтували взуття. Дехто взявся писати листа рідним. Дівчата з Полтавщини у своєму кутку тихенько співали: