Сергій Батурин - OST

І він рішучими кроками попрямував до американців.

— А де Олексій? — раптом усвідомила відсутність товариша Марічка.

— Сама не знаю, — зазирнула у вічі подрузі Настя. — Як побачив зранку відкриті ворота, одразу зібрався і кудись пішов. Я вже хвилююся.

Чорношкірий здоровань закінчив роздачу, стрибнув з кузова на землю, закурив і зі жвавим інтересом спостерігав за усім, що відбувалося.

Невідомо звідки взявся Олексій, підійшов до неґра і буденно сказав:

— Дай закурити.

Той у відповідь щось жваво заторохтів, плямкаючи губами.

— Сіґаретте, — пояснив Олексій і жестом показав, що курить.

Американець зрозумів, чого від нього хочуть, витяг з кишені нерозпечатану жовту пачку з намальованим верблюдом і подарував хлопцеві.

Олексій жадібно затягся і з насолодою випустив дим:

— Дякую.

І, підморгнувши, додав:

— Гітлер капут.

— Гітлер капут, — радісно погодився неґр і широко усміхнувся, сяючи білими рафінадними зубами.

— Де ти був? — напала на Олексія Настуся. — Ми ж хвилюємось.

— Та була у мене у місті справа одна. Хотів Шурмелеві віддячити за ласку.

Дівчата здивовано переглянулися.

— Залізяку добру для нього я давно із заводу приніс, а тут бачу — охорона повтікала. Я все зрозумів. Думаю, треба поспішати, бо і цей втече, якщо ще не втік. Пішов до міста, причаївся біля його будинку…

— А звідки ти знаєш, де він живе? — запитала Марічка.

— Живе? — гмикнув Олексій. — А мене колись Кауль водив до нього — прибирати. Ну, причаївся, чекаю… Коли — виходить голубчик — із валізкою, вдягнений по-простому і без пов’язки на рукаві. Озирається на всі боки. Підкрався я до нього і кажу: «Данке, герр Шурмель!»

— І що він? — широко розкрила очі Настуся.

Олексій спокійно закурив нову сиґарету і байдуже продовжував:

— Він витріщився, як середа на п’ятницю. А я далі не розмовляв: як дав йому залізякою по голові! Бачу — він очі під лоб закочує. Так я ще раз, із усієї сили — аж залізяка у голову вгрузла. Впав він і не дихає. Я розвернувся та до табору пішов.

Дівчата були вражені:

— І давно ти це задумав?

— Давно. Ще на Різдво сорок другого року, коли він суп наказав вилити…

Останньої ночі в Нойссі Марії й наснилося.

Двоє дивляться на Адольфа — миловидна жінка та велика німецька вівчарка: їхні погляди схожі — тужливі та віддані.

Адольф чомусь зиркає на годинника — майже пів на четверту. Дає отруту вівчарці та чотирьом її цуцикам — вони миттєво вмирають. Він вагається секунду, сідає на канапу біля жінки, чекає, поки вона проковтне смертельне зілля, дістає з кишені револьвера й стріляє собі в рота.

До кімнати забігають чоловіки в есесівських мундирах, кидають тіла на підлогу, загортають у ковдри і — тюпки вгору сходами, на вулицю, до найближчої великої вирви.

Тіла укладають одне біля одного й обливають бензином. Немолодий чолов’яга з реґаліями кидає на згортки сірника, здіймається полум’я, і він, не чекаючи, швидко повертається до бункера.

Не пожалів останніх, хто його любив, — чомусь шкода Марічці жінки та вівчарки: нелюд, кат, наволоч, убивця, людожер. А коли був маленьким — пригадує Марія свій давній сон, — він малював метеликів.

Пані Лотта благала:

— Залишайся, Маріє! Чоловік мій давно помер, діточок у нас не було. Ти мені як дочка… Не їдь.

— Я вам дуже вдячна, мамо, — уперше назвала так Лотту Марічка. — Я вас дуже люблю. Та я не можу… Зрозумійте мене: там моя українська мама, там татусь, там моє село, і взагалі — там Україна…

І кинулася Лотті на груди.

Великі «студебекери» везли колишніх бранців до радянської зони. Міста тут разюче відрізнялися від Нойсса: понівечені, зруйновані, спалені будинки траплялися на кожному кроці. Видно було, що тут німці чинили шалений опір: усюди розбита техніка, вирвами переорана земля.

Довгими колонами йшли на схід полонені німецькі солдати, супроводжувані радянськими автоматниками.

«Студебекери» обганяли їх, і Марічка байдуже дивилася у сірі сумні обличчя.

— Дивись, та це ж Ролько! — раптом вигукнула Настуся і показала пальцем на ставного білявого унтера в колоні.

— Дійсно, Ролько, — підтвердила Марічка. «Мене звуть герр Петер Рольке» — пригадала їхню останню зустріч у Обухові. — Чи Рольке — як він тепер назветься?

— Так йому і треба, зрадникові, — емоційно вигукнула Фросина.

— Він сам обрав свою долю, — констатувала Марічка.

— Нічого, — зловісно напророкував Олексій. — З ним ще розберуться. Його ще виведуть на чисту воду.