Сергій Батурин - Охоронець

— Не чіпай. Він мертвий.

Симеона поклали у якийсь рівчак і нашвидкуруч закидали гілками та прілим торішнім листям. Ромеїв стягли у гущавину і покинули так.

Весь час Тура не залишала думка: якби він вправніше цілив, Симеон міг би бути живий.

— Сам списа вирвав з рани, — ні до кого промовив Лавр, — від того одразу помер.

— Не хотів бути нам тягарем, — додав Ворон.

— От якби я…

— А якби й не ти, — обірвав десятник. — А якби я? То що? Ти робив усе правильно, Туре. То вже доля його така. Не картай себе, хлопче. — А тоді до Хозарича:

— Вороне, де Вишата?

— За тією горою. Тут недалеко.

— У нас до нього діло є, веди нас.

Щось не сподобався Турові Вишата. Багато чого розповідав про нього Вовк, і завжди виходило, що сотник — перший з перших. Він вправно вів свій загін — швидко та обережно, виславши в усі боки дозорців. Накази віддавав неголосно, але впевнено і владно. Та хлопцеві чомусь здавалося, що він не дуже зрадів княжому повелінню, бо надто вже йому подобалося бути найголовнішим…

Нарешті сотник дав людям перепочинок. Тур підійшов до вогнища, що його запалили Вишатини вої. Приліг і одразу шубовснув у сон, як у нічну чорну воду.

— Ми позаду, а Симеон з Туром попереду. Коли — Симеон стрілою ромеєві точно в око! А тоді удвох — стріли по щитах, як дощ по стрісі, зацокотіли. Вони з-за щитів голів не могли підняти! Але ж один — здоровенний — як кинув списа, так і вбив Симеона. А я його — стрілою у шию.

… Тур напіврозплющив очі. Це Ворон розповідав про ту вечірню пригоду:

— А вони — тікати. А цей Тур як вискочив з кущів — один на трьох. Ми вже не стріляємо, щоб у нього не вцілити. А він б’ється: очі скажені, чоло — червоне, кидається на всіх трьох і щось кричить. Ми за мечі — та до нього. Лавр тільки — раз: обдурив, рубонув, добив. Поки я із своїм порався, Тур ромеєві щит розбив і самого розрубав з голови до ніг!

«Оце вже брехня: латника навпіл не розрубаєш. А що ж це виходить: цей глиноміс розповідає наче й не про мене. Так Вовк про Вишату та Лавра розповідав. А я ж його зганьбив двічі: перед друзями та перед усією дружиною», — подумав Тур і розплющив очі. Поряд з Хозаричем сидів Лавр і ствердно кивав головою. То вони справді вважають, що нема його провини у загибелі Симеона?

—Їсти хочеш? — простяг Турові добрячий шмат хліба Ворон. Подякував, а той уже пити дає.

Вишата, підійшовши, уважно подивився на Тура, на Ворона і наказав:

— Всім збиратися. Незабаром вирушаємо.

Здається, поки він говорив, багаття вже загасили.

Не так ходили ті ромеї, як Вишатина сотня: стрімко та тихо, з усіх боків — дозорці, ззаду — найдосвідченіший десяток. Жодного слова вголос, тільки пошепки та на мигах. Зупинки були короткі, а переходи — тривалі.

Тур уже впізнавав ці місця: до княжого табору недалеко. Молодий вояк подивився на Лавра. Лице того було напружене та уважне. «Це сотник хоче і повз своїх непоміченим пройти», — здогадався Тур.

— Хто йде? — пролунало з хащі

— Вишата, — прохрипіло у відповідь.

— Проходьте, — відповіла темрява. — А чому ж дальні дозори не попередили?

«Одну лінію він таки пройшов», — промайнуло у Тура. Недалеко миготіли вогні табору.

Вишата попрямував до князя, Тур із Лавром — до своїх.

— Де Симеон? — кинувся до них Федір.

— Загинув твій друг, брате, — озвався десятник.

— Царство небесне, — перехрестився Федір.

— Царство небесне, — тихим відлунням відповів Лавр. Вперше прилюдно перехрестився. Тоді дістав міх, налив у здоровенний ріг вина, частку плеснув на землю, надпив, передав Федорові, той ковтнув — і далі.

«Це в християн — як у нас», — спало на думку Турові. От і він отримав рога. Вперше куштував вино: кисле та рідке, варто було болгарам за нього платити? Що там те вино проти батькового меду?

Лавр кинув кілька гілок у вогонь. Помовчали.

— Ми тепер удев’ятьох будемо? — спитав хтось.

— Не будемо, — запевнив Лавр. — Я зараз десятого приведу.

Він підвівся і ступив у темряву. Полум’я затріщало, кинувши рій світляків до чорного неба, спалахнуло, і темрява трохи розсунулася. Незабаром з’явився — справді недовго ходив — десятник з новачком.

— От вам і десятий, — і потягся знову до міха. Наповнив — відлив — ковтнув — передав новачкові:

— Пий, пом’яни хороброго воїна Симеона.

Той випив, повернувся до Тура — передати вино. Тільки тепер Тур роздивився новачка. То був Ворон Хозарич.

Ріг по черзі обійшов всіх. Старий дружинник Могута (воював ще разом з Вовком) похмуро промовив: