— Слухаю вас, отче Костянтин. Дозвольте спитати: що привело вас до мене?
— Мене турбує, пане полковнику, ось що: там ваші люди поставили на дзвіниці кулемет. А церква у нас — дуже стара, і дзвони на ній — старовинні. Хоч би не попсували нам церкви, якщо буде бій.
— Бою тут не буде, а ми завтра підемо, — заспокоїв полковник і раптом запропонував. — Не відмовитесь від келишка-другого вина?
Батюшка не відмовився. Заспокоєний, він охоче підтримав бесіду.
— А якою мовою служите, батюшко?
— Служу українською, як тут споконвіку служили.
— Споконвіку? — здивувався полковник.
— Звісно, — впевнено сказав отець Костянтин. — А як же ще відправляти в Україні? Це від царя Петра потяглися до нас московські попи. Ті — російською… А ми — ні. Як повелося від князя Володимира, так і служимо.
— Ви вважаєте Володимира українцем? — розгубився полковник.
— А ким же міг бути Київський князь? — здивувався тепер вже піп.
— Але російська історія говорить…
— Ця ваша російська історія так говорить, — палко перебив отець Костянтин, — бо писана росіянами і з певною метою. І тому ведуть вони історію Росії від Київської держави, хоч і не мають для того справжніх підстав, а Київська держава до історії Росії — прямого стосунку. А своєї справжньої історії не знають і знати не бажають. І якщо вже сталося так, що Русь зветься тепер Україною — хай так! Але ж Росія — у кращому разі — Московія і аж ніяк не Русь!
Людина непоганої освіти, полковник знав про існування такого погляду і не погоджувався з ним, але не зміг підшукати аргументів, які б здалися бодай йому самому переконливими, тому він помовчав, а незабаром запитав про інше:
— А чия це садиба?
— Панів Донець-Захаржевських. Старовинний шляхетний рід. Козацька старшина з давнім родоводом.
— Он воно що? — зацікавився полковник.
— Є в них родинна легенда, начебто ще за часів князя Володимира оселився у нашому краї боярин, якого вигнали з Києва за якісь провини… А сина його звали — боярин Тверд. Від нього і вели всі Донець-Захаржевські свій родовід.
— Цікаво-цікаво…
Коли батюшка пішов, полковник гукнув денщика і наказав розшукати Кравцова.
— Олексію Миколайовичу, — сказав він поручикові, — я тут дещо знайшов, — показав на дошки. — Старих господарів, скоріше за все, нема серед живих, інакше не покинули б цього, а новим, — глянув у бік вікна, за яким виднілося село, — потреби в цьому нема. Прошу вас простежити особисто, щоб ретельно впакували: заберемо знахідку с собою.
Кравцов хотів було йти, але полковник знову звернувся до нього:
— Остогидло це все до нестями, як ви думаєте, довго все ще тягтиметься?
— Вже недовго, — одразу відповів поручик.
— І що потім?
— Пробиратимуся до Берліна…
— Якщо ви не проти, супутник у вас, — полковник поклав долоню правої руки собі на груди, — вже є.
— Двоє супутників, — спокійно уточнив Кравцов. — Ще Кирюшин.