Сергій Батурин - Охоронець

— Слухаю вас, отче Костянтин. Дозвольте спитати: що привело вас до мене?

— Мене турбує, пане полковнику, ось що: там ваші люди поставили на дзвіниці кулемет. А церква у нас — дуже стара, і дзвони на ній — старовинні. Хоч би не попсували нам церкви, якщо буде бій.

— Бою тут не буде, а ми завтра підемо, — заспокоїв полковник і раптом запропонував. — Не відмовитесь від келишка-другого вина?

Батюшка не відмовився. Заспокоєний, він охоче підтримав бесіду.

— А якою мовою служите, батюшко?

— Служу українською, як тут споконвіку служили.

— Споконвіку? — здивувався полковник.

— Звісно, — впевнено сказав отець Костянтин. — А як же ще відправляти в Україні? Це від царя Петра потяглися до нас московські попи. Ті — російською… А ми — ні. Як повелося від князя Володимира, так і служимо.

— Ви вважаєте Володимира українцем? — розгубився полковник.

— А ким же міг бути Київський князь? — здивувався тепер вже піп.

— Але російська історія говорить…

— Ця ваша російська історія так говорить, — палко перебив отець Костянтин, — бо писана росіянами і з певною метою. І тому ведуть вони історію Росії від Київської держави, хоч і не мають для того справжніх підстав, а Київська держава до історії Росії — прямого стосунку. А своєї справжньої історії не знають і знати не бажають. І якщо вже сталося так, що Русь зветься тепер Україною — хай так! Але ж Росія — у кращому разі — Московія і аж ніяк не Русь!

Людина непоганої освіти, полковник знав про існування такого погляду і не погоджувався з ним, але не зміг підшукати аргументів, які б здалися бодай йому самому переконливими, тому він помовчав, а незабаром запитав про інше:

— А чия це садиба?

— Панів Донець-Захаржевських. Старовинний шляхетний рід. Козацька старшина з давнім родоводом.

— Он воно що? — зацікавився полковник.

— Є в них родинна легенда, начебто ще за часів князя Володимира оселився у нашому краї боярин, якого вигнали з Києва за якісь провини… А сина його звали — боярин Тверд. Від нього і вели всі Донець-Захаржевські свій родовід.

— Цікаво-цікаво…

Коли батюшка пішов, полковник гукнув денщика і наказав розшукати Кравцова.

— Олексію Миколайовичу, — сказав він поручикові, — я тут дещо знайшов, — показав на дошки. — Старих господарів, скоріше за все, нема серед живих, інакше не покинули б цього, а новим, — глянув у бік вікна, за яким виднілося село, — потреби в цьому нема. Прошу вас простежити особисто, щоб ретельно впакували: заберемо знахідку с собою.

Кравцов хотів було йти, але полковник знову звернувся до нього:

— Остогидло це все до нестями, як ви думаєте, довго все ще тягтиметься?

— Вже недовго, — одразу відповів поручик.

— І що потім?

— Пробиратимуся до Берліна…

— Якщо ви не проти, супутник у вас, — полковник поклав долоню правої руки собі на груди, — вже є.

— Двоє супутників, — спокійно уточнив Кравцов. — Ще Кирюшин.