Сергій Батурин - Охоронець

Якось ввечері Тур прийшов додому, важко опустився на лаву і уважно подивився на ікону: довге обличчя, чорне волосся, чорні пронизливі нетутешні очі. Хоча чому — нетутешні? У Ворона точнісінько такі. Йому принесли їсти, він їв, не відчуваючи смаку, бездумно, байдужим поглядом впираючись у стіну. Він мляво здивувався (ніколи такого не було): в нього тремтіли пальці.

Раптом двері відчинилися, і на порозі, весь у чорному, з’явився Анастас. Грек перехрестився, привітався і став, не проходячи. Тур запросив священика, показав рукою на місце коло столу, гукнув дівку і наказав принести Анастасові вечерю. Той подякував, прочитав молитву пошепки, перехрестився і почав їсти.

Господар навіть не здивувався такому гостеві, він просто чекав.

— Що за письмена зберігаєш ти, сину Божий? — запитав раптом Анастас.

— Спалити хочеш?

— Я привіз до Самбатоса, тобто до Києва, — виправився священик, — чимало книжок. Це не я надумав палити, це князь наказав.

— А ти стояв і спокійно дивився. Якби ваші бібліотеки палили, — перейшов на ромейську русич, — ти був би спокійний?

— Я не хочу палити руських рукописів, — заперечив грек. — Я прийшов сюди з добром — нести світло істинної віри. Та князеві вже відомо про твої дошки, а він наказав — спалити все.

«Хто? — пролетіло у мозку. — Лавр? Ні, тільки не він. Ворон? Не може бути… Вовк уже мертвий. От і всі, хто знав про Велесів літопис».

Піп мовчав, і раптом пригадалося Турові: Овруч, мертвий жрець, здивоване обличчя Вишати…

— Я знаю, хто сказав князеві.

— Тепер вже байдуже. Так що за письмена в тебе?

— А тобі що до того?

— Не думаю, що ти зберігав би щось пусте, — сумно посміхнувся Анастас.

— Це не пусте, це літопис моєї землі! — і Тур почав розповідати. Потім приніс дошки, читав, перекладав грецькою те, що було незрозуміло. Грек слухав, перепитував, цікавився, а потім здивовано прошепотів:

— Просто якась слов’янська «Іліада».

— Що то за «Іліада»? — спитав Тур.

— Це поема, билина по-вашому, про одну війну, що багато років вів мій народ задовго до Різдва Христового. Склав її сліпий, звали його Гомер.

— Я не знаю, хто писав ці письмена, але хіба можна палити пам’ять цілого народу? Та ж Біблія — хіба не родовід євреїв?

— Ти читав Біблію?

— Читав. Вишата колись давав. Мудра книга. І чомусь мені не кортіло її палити! — вигукнув Тур.

Грек мовчав: в ньому вирували різні почуття. Він почав обережно:

— Я не кажу: неодмінно спалити, хоч і погодитися з автором не можу — він закликає поклонятись язицьким богам. Але істинна віра все одно неодмінно знайде шлях до сердець і вкоріниться у твоєму народі. Хай би така книга зберігалася для нащадків — знатимуть, якого вони роду-племені. Але май на увазі, так думають далеко не всі наші священики, ще гірше — не всі прихожани. Не так думає і князь. Будь обережним, сину Божий! І, головне, ходи до церкви. Як, до речі, охрестили тебе?

— Михайлом.

— Непогано для воїна.

Анастас перехрестився на образ і повільно вийшов. Тур сидів і думав. Поділ хвилювався, багато хто просто втік з міста. Ховати свій скарб йому було ніде. Вже настала ніч, коли він раптом підвівся, і, взявши лантуха з дошками, вийшов. Він повернувся до світанку, а вдома на нього чекав уже схвильований Ворон:

— Друже, я приніс тобі чорну звістку: в Новгороді вбили Любаву.

Любава приїхала до Новгорода у не найкращі часи: місто вирувало, гомоніло, кричало, нервувало. Спочатку одна чутка пройшла, згодом хвиля переказів затопила місто: Володимир хрестить киян, він руйнує капища, виганяє волхвів. Зібрали віче. Кричали, обурювались. Вискочив тисяцький Угоняй:

— Це ми зробили Володимира князем!

Віче: а-а-а-а!

— Ми не чіпали християн!

Народ: у-у-у-у!

— Хай і князь не чіпає нас, бо гірше буде!

Загомонів натовп.

Високий та худий, вийшов до людей верховний жрець Богомил Соловей.

— Господине Великий вільний Новгороде! — почав міцним голосом. Одразу стихло навкруги.

— Що робити нам? — обвів натовп поглядом-смолоскипом. — Зректися роду свого, віри своєї, звичаїв своїх? Невже ми, Ореві нащадки, Дажба та Велеса онуки, дамо спаплюжити віру свою? Зречемося свят, що були у предків наших? Ми, славці богів наших?

І не буде ігрищ, і танців, і співів на славу їх? Не омиємо тіл своїх, не питимемо сури питви? Не запалимо вогнів, не витягнемо снопа? Зречемося Коляди, Ярі, Красної гори? Ні, кажу я вам!

Єсьми Дажбові внуки, і не сміємо нехтувати славою нашою! Бо душі пращурів наших від ирію дивляться на нас! Греки налізли на Русь і творять нам зле!