Сергій Батурин - Охоронець

— А ти, воєводо, охрестився?

— Ні, — відповів Тур. Промовчав князь, але воєводі не хотілося, аби його спитали про це вдруге. З Вишатою — ледве віталися, а з Лавром бачитись — за княжою службою не було часу.

Нарешті, вирушили. Напружені їхали воєводи, бо надто близько до володінь печенігів лежав шлях русичів.

Одначе минулося. Добиралися довго, не саме військо йшло, різного люду повно при ньому: почет княгині, корсунські попи з різним збіжжям, бояри, торгові люди — всі вони, здавалося, ледве пересували ноги і не розуміли, що звідси треба забиратися якомога скоріше.

Одначе минулося. Щойно дісталися Києва, почав збиратися до Новгорода Добриня. Не їхав, щоправда, довго: місяців зо два. Заходив до дочки і зятя не раз. Скоса дивився на обереги:

— Ви охрестилися?

— Ні.

— Чому? Туре, ти ж бачиш, куди повертає? Ти ж розумна людина.

— Не можу я батьківської віри зректися! — говорив Тур.

— Не зрікайся! Охрестися, і все, — важко подивився на зятя посадник.

— Як то? — здивувався той.

— А отак! — підняв вказівного пальця тесть. Тур все розумів; сумніви охоплювали його; він думав, вагався, згадував батька, Вовка, чорнобильського відуна. Але ж християнин Лавр був не гірший за них. Одного разу взяв свої дошки, читав їх, наче хотів знайти відповідь на всі запитання. А там гарячим залізом писано: «ТАК СКАЖЕМО МИ, ЩО МАЄМО КРАСНІ ВІНКИ ВІРИ НАШОЇ І НЕ МАЄМО ЧУЖИХ ДОБИРАТИСЯ». І ще: «ДИВИСЬ, РУСЕ, К РОЗУМУ…»

… Що ближче батьків від’їзд, то дужче сумувала Любава: «Давно вже не бачила я Новгорода, рідних своїх». Як уже взяла до голови — ніяк не викине:

— Хочу рідні місця провідати. Туре, ладо, відпусти!

Батько гнівався:

— Я не на провідини, я в справах, та й не сам, з Путятою.

Та вона вмовляла: лише трішечки побуду, подивлюсь — і назад! Тому, кого любиш, відмовити важко. Повпиралися чоловіки, а здалися.

— Ну, їдь. Тоді разом з батьком повернешся, — вирішив Тур, а подумки додав: «Побудеш подалі звідси, бо тут такі справи…». А батько подумав: «При мені буде, бо тут такі справи…»

— Хлопець уже великий, місяць-другий без матері обійдеться, няньки та дівки дворові наглядатимуть, — сказав Тур.

Літо ще молодилося, намагалося якщо не повернути, то хоч затримати якомога довше свою пору, але он уже повно яблук в садах, і вони падають вже, он і пасма жовтого листя на деревах, а трава на київських горах пожовкла. Вересень.

Півтора місяці, як поїхала до матері Любава, місяць, як вирушив Добриня. Неспокій сушив Турову душу: дав він дружині добру охорону, та як поїхав тесть з Путятою, а з ними — весь Путятин полк, що від повернення з Херсонеса стояв у Києві, крижана брила лягла на Турове серце. І жодних вістей з Новгорода. Тесть, як їхав, сказав ще раз:

— Краще б ти охрестився.

Знав, що казав. Минув тиждень, князь звелів дружині хреститись. Тур сховав подалі обереги, пірнув разом з усіма у Почайну (не відчув відмінностей від простого купання) і повісив удома ікону — Анастас навіз їх з Корсуня чимало. Коли хрестився, побачив поряд із собою багатьох вельможних киян, а подалі, на мілкому, — Володимирових синів, усіх до одного.

А вранці пішли княжі люди Києвом, оголошуючи новий наказ: «Завтра всяк прийде на Почайну хреститись, а якщо хто не з’явиться, той за супротивника повелінню моєму буде».

Богів, встановлених за його ж наказом уздовж Боричевого току, повелів Володимир поскидати у Дніпро. Перуна ж золотовусого власноручно посік мечем. Волхви стали лякати його карами, а він закричав: «Хай ваш Перун поб’є мене блискавками зараз же, якщо він такий могутній!». Склав руки на грудях і праву ногу вперед виставив: «Не може? Нащо ж нам такий слабкий бог? Та й що може зробити дубова колода?». І до своїх ближніх: «Женіть цих дурнів! А ідола — у воду!». Іван-Вишата ступив до жреців — тих як водою змило.

Кинули Перуна в ріку, і деякі міщани бігли за ним і благали: «Видубни! Видубни!» Видубнув аж за містом, десь недалеко від гирла річки Либідь.

Чорноризці і дружина, хрестячи, купали все нових і нових киян, а Вишата з великим загоном нишпорив містом, вишукуючи тих, хто ухилився. Погромили капища: спершу на Київській горі і на Бабиному Торжку, Велесове на Подолі, а потім всі менші. Тур на власні очі бачив, як на Верхньому капищі розпалили величезне вогнище і кидали в нього такі самі дошки, як беріг він, та було їх дуже багато, а потім ще свитки, багато пергаментів, ще щось.

«Це горить Русь, це горять сотні поколінь, що передували нам», — гірко подумав він. А неподалік стояв Анастас Корсунянин і уважно дивився на Тура.