Сергій Батурин - Охоронець

Богомил як крізь землю провалився. Шукали його марно. Добриня спересердя стратив Угоняя, і потім кілька днів пив, та не було ліків на його горе.

«Нічого не врятувало її, ані хрест, ані оберіг», — думав Тур. Він звично робив свою справу, та очі його згасли і серце було спустошене.

Князь не чіпав його, дивився мовчки, та й не до Тура було Володимирові: він будував церкви (найбільшу — на Київській горі), все зустрічав нових священиків, що прибували з Візантії, хрестив найближчі міста, а ще задумали вони набрати дітей з простого люду і навчити книжній науці. «Мені свої попи потрібні», — вирішив князь.

Найупертіші русовіри тікали з міст і ховалися по лісах, їх переслідували, але не до того було: Володимир творив нову Русь. «Добре, що не послухав тоді мусульман з Булгара та юдеїв з Хозарії» — стверджувався він раз по раз. Кілька років тому посли з цих країн їздили по черзі до нього і переконували, що їхня віра — найкраща. «Добре, що не послухав».

Анастасові довірив скарбницю і не пожалкував — скарбниця прибувала, і десята частина її йшла на нову церкву.

Якось він спитав у Івана-Вишати:

— Чого ти тоді пішов від мене?

— Не від тебе, князю, від бовванів, що височіли там, — показав у бік Боричевого току воєвода. Вишата згадував ті часи: як усе змінилося! Він знов у Києві, і знов не остання людина. Одне зважало йому: Турові дошки. Одного разу нагадав про них князеві, але той відреагував дивно:

— Він хрест носить? До церкви ходить? Чого тобі ще?

«Він просто підкорився, він не змінився і не сприйняв Господа душею», — подумав Вишата. Ні, таки свербіло йому: день ходив, другий… Пішов до Анастаса, а той несподівано повівся, як Володимир: «Чого тобі ще?». Тоді Вишата пішов прямо до Турової домівки.

— Ти? — здивувався Тур. — Проходь.

— Віддай бісівські письмена! — закричав одразу гість.

— Про що ти? — зробив здивоване лице господар.

— Ті дошки з Овруча, — роздратовано нагадав Іван-Вишата.

— У мене їх нема, — спокійно відповів Тур.

— Брешеш! — ще більше розлютився Вишата. — Все брешеш! І що віру прийняв, і що дощок нема! Я їх все одно знайду!

— Шукай, якщо нічого робити, — посміхнувся іронічно Тур.

— Я змушу тебе їх віддати, — схопив його обома руками за сорочку гість.

— А оце ти облиш, — вправно звільнився від захвату Тур. — І взагалі, йди звідси!

— Що-о-о??? — заревів Вишата. Він вихопив меч та кинувся на Тура. Той, вдягнений по-домашньому, не мав ніякої зброї. Спалахнуло лезо, розсікаючи повітря, — Тур ухилився від удару:

— Схаменися, Вишато, та йди!

Випад у відповідь — меч розірвав сорочку, не зачепивши тіла.

— Я вб’ю тебе все одно! — Вишата вдарив так хитро, що мало не зачепив Турову голову. Тур побачив глечика з вином, що стояв на столі, схопив його і жбурнув у Вишату. Той відхилився, та вино потрапило йому в очі. Він відскочив на крок назад і втерся рукавом. Цієї миті Турові вистачило: він стрибнув в кут, де стояв меч, схопив його і звільнив лезо від піхв.

Зійшлися майстри! Мабуть, не було у Києві кращих бійців, ніж вони! Хвилину чи дві вони не могли дістати один одного, потім Тур Лавровим прийомом вдарив, Вишата зумів захиститись, але меч все-таки подряпав йому стегно.

— Тобі ніколи не перемогти мене! — закричав Вишата.

— Ну, ти — просто Анемас! — відповів Тур. Шалено кинувся вперед Вишата і налетів на влучно спрямоване гостре лезо. «Гнів — поганий помічник у битві», — згадав Вовкові давні настанови Тур, дивлячись, як підгинаються коліна у ворога і згасають його очі.

Постояв трохи над тілом і пішов збирати свої та синові речі.

За годину чоловік з дитиною, вдягнений ковалем, зайшов до кинутої Вовкової хати, побув там трохи, виніс якийсь лантух, посадив на кошлатого печенізького коня хлопчика, на другого сів сам і поїхав.

Більше Тура у Києві ніхто ніколи не бачив.

Пообідавши, полковник сів у крісло, принесене запопадливим Сушком з флігеля, і почав потроху розбирати стародавні письмена. Та ледве він занурився у всі ці перфекти та аористи, як раптом на порозі виріс все той таки хвацький юнкер Малород:

— Тутешній священик отець Костянтин до пана полковника.

— Проси, — зітхнув полковник. Юнкер зник, і до кімнати увійшов батюшка: нестарий ще, худорлявий; срібний хрест на чорних грудях. Полковник жестом запросив священика сідати (стільці теж принесли від агронома), його обличчя випромінювало саму чемність: