Сергій Батурин - Охоронець

— Всіх найманців нагнав? — спитав Іван-Вишата.

— Хто хотів лишитися — лишився.

— Багато?

Варяг задумався:

— Десь половина. Старий Ерік одразу додому пішов, частина його полку залишилася на Русі, зате дехто з Асмудових повернувся на Північ.

— А Асмуд? — згадав приятеля русич.

— А що йому? Нащо повертатися? Він людина багата, з київськими боярами породичався. Дім, сім’я. Вдома все по-київському, вашою мовою говорить, по-вашому вбирається. Норманського в нього — тільки сокира.

— Пиячить? — усміхнувся воєвода.

— Майже ні. Хіба що інколи ковша-другого перехилять з воєводою Туром.

— І його ти знаєш? — ледве стримався, щоб не крикнути, Вишата. Варяг нічого не помітив:

— Він справжній воїн. Такий, як ти.

А незабаром почалося: раптом прийшов з Руси полк на чолі з Лавром і зібране Візантією велике військо кинулося на Варду. Лавр і Вишата бачилися майже щодня на військових радах, не приховували, що знайомі, але не мали нагоди поговорити: весь час траплялися сутички з військом бунтівників, супротивники маневрували, вишукуючи вигідних рубежів та слабких місць одне в одного.

Потім була битва при Хрисополі — Варда відступив з великими втратами, але півроку ще опирався (і досить вміло та винахідливо), але, змушений до битви під Авідасом, був розгромлений. Базилевс Василь міг, здавалося, зітхнути спокійно. Русичі ходили героями — і справедливо.

А тут — чутки, раптові, як Перунові блискавки: Володимир! Оточив! Херсонес! І одразу до всіх русичів — підозра, недовіра. Вчорашні союзники сьогодні — вороги.

Лавр потроїв дозори, а вранці ромеї, що прийшли роззброїти його полк, знайшли лише тепленький попіл на місцях багать у покинутому таборі.

І шкода Василеві віддавати сестру за Володимира, та військо, старанно проріджене Фокою, не здатне добре битись.

Вичікував базилевс — що буде? І дочекався: прилетів гонець від Анастаса; місто здали. А за кілька днів по тому прибули посли, пихаті та зухвалі:

— Каган Русі Володимир наказав нам передати: або базилевс негайно виконає все, що обіцяв, або Корсунь буде спалено, а військо вирушить на Царград.

Що тут поробиш? І Василь наказав:

— Анно, збирайся!

Не хотіла сестра, бо не про далекий Київ-Самбатос мріяла, але… А базилевс своє щось надумав:

— Покличте до мене того русича, стратега найманців!

— Івана? — підказав Петро.

— Івана.

… Незабаром наречена прибула до Корсуня. Майже вся її чимала охорона складалася з русичів, що були на ромейській службі, а головним у тій охороні був… ну, зрозуміло, Вишата.

Свічки горять, спливає під баню ароматний дим, співає хор, блищать золотом священикові шати. Стоїть наречена, гарна зневажливою якоюсь красою, рота кривить, на нареченого скоса поглядає. А тому хоч би що; дивиться спокійно, впевнено, усмішка переможна: все по-моєму вийшло!

Церква повна: київські воєводи, бояри, базилевсові вельможні посланці, місцеві корсунські аристократи.

Лавр та Іван, відомий киянам як Вишата, стоять поряд, бо не знають тут майже нікого: побачили у натовпі одне одного та й зійшлися.

— Я в цій церкві і хрестився, і вінчався, — пригадав Іван-Вишата.

А служба йшла, велична та милосердна, і знов летіла душа Івана-Вишати, і була вона, здавалося, легка та прозора, і все земне, важке та брудне, залишила десь далеко.

Не було в храмі Добрині — посадник поїхав до Києва, готувати все до приїзду молодих.

Не було й Тура: ніхто охорону князя не відміняв, та і не міг він примусити себе увійти до християнського храму.

А після вінчання — весілля, та таке, якого не бачив Херсонес за всі свої довгі попередні віки. Тур побув на ньому якийсь час, достатній, щоб всі його побачили, і непомітно зник.

Кілька днів ще гуляли, але молоді майже не з’являлися на люди, а потім, коли торжества скінчилися, зібрав Володимир воєвод та бояр та об’явив:

— Час збиратися додому. Корсуня віддаю братові моєму, базилевсу Василю як викуп за сестру його, мою дружину Анну.

Заметушилися, забігали князеві люди! А князь — зібраний та вольовий — все міцно держить у руці; всі йдуть доповідати йому про підготовку: яким шляхом назад повертатися, скільки харчів зібрали, чи готовий Анастас із священиками. Володимир жвавий, у доброму гуморі: все йде, як він хотів.

Турові теж клопіт — зайвий раз усе перевірити, упевнитись, чи все гаразд. Він намагався якомога рідше зустрічатися з князем; той якось запитав: