Сергій Батурин - Охоронець

— Він аристократ, знатного роду, до речі, родич базилевса, через те його зазіхання дехто підтримує навіть тут, у Константинополі. До того ж стратег він непоганий, от і маємо клопіт, — і Петро розповів русичеві все, що знав про цього відомого бунтівника і самозваного базилевса.

Вишата чудово розумів, що його призначення відбулося тільки завдяки родинним зв’язкам його дружини, а все одно радів: він, людина військова, поза військом відчував у своєму житті нестачу чогось важливого, що наповнювало його енергією і впевненістю у собі.

Чисельністю його загін ніяк не тягнув на полк, а порядком — не вартий був й жмені клоччя. Русичі, болгари, хорвати, варяги, германці, ще якісь пройдисвіти без роду-племені — всі ці найманці пиячили без міри, вешталися без діла, чіплялися до всіх, вчиняли бійки, горлали пісні і лаялися всіма мовами…

У цьому гармидері одразу впадали у вічі шестеро русичів у однакових, київської роботи, шоломах. Пили вони помірно, не смітили навколо намету, були чисті та охайні, вночі по черзі вартували, вдень часто займалися військовими вправами. Були вони вже не дуже молоді, але — зачепили їх германці і дуже жалкували про це, бо кілька днів вешталися табором з добрячими синцями. Вишата зрозумів: це — бійці найдобірніші.

Він підійшов до них, вони запросили його до себе, дали місце біля вогню, налили вина, а коли він випив, один, на ім’я Вербень, запитав:

— Що, сотнику Вишато, і тобі довелося служити на чужині?

Вишата здригнувся:

— Звідки ти знаєш мене? Та й не сотник я, воєводою з Києва пішов.

— Давно?

— Вісім років тому.

— Давно. А ми — дванадцятий рік.

У воєводи вихопилося:

— Руська сотня!

— Вона, — погодився Вербень.

— Чому ж ви не пішли з вашим Туром на Північ?

— Клепки у голові не вистачило, — постукав пальцем свого лоба вояк. — Думали, буде у Новгороді, як у Овручі, а он воно як вийшло. Та ще й таке: десяток наш розбігся, деякі з десятником Колесом у таті схотіли. А ми спочатку — до Мешка Ляського, але обдурив він: обіцяти майстер, платити — ні. Покинули ми його і — до ромеїв. Десять років служимо. Ці хоч платять.

— А я, як прийшов Володимир, до Корсуня подався, а тепер — сюди.

— А чого тобі у Корсуні не жилося, ти ж не бідний, здається?

Вишата мить подумав і відповів:

— Не можу я без військової служби. Дурію від нудьги.

— Тут, — усміхнувся Вербень, — нудьгувати не доведеться, воєводо!

— То, може, допомогли б мені, земляки, — попросив Вишата. — Бо з таким військом ставати до бою — вірна загибель.

— Чому ж ні? Можна, — погодилися ті.

Вишата рішуче взявся за наведення ладу спершу серед русичів — довелося двох відшмагати прилюдно, а одного — навіть повісити, потім досить легко привів під свою руку болгар і хорватів (добре, що вони розуміли руські слова без товмачів), згодом самі собі дали лад варяги, а іншим нічого не лишилося, як підкоритися. Одразу ж було введено військові вправи, варти, огляди зброї, спорядження і обладунку.

А ті шестеро — як залізні, не вимагають перепочинку, все, що тільки не знадобиться, роблять швидко і вправно. Без них впоратися з полком було б значно важче. Одного разу Вишата почув, як вони говорили між собою:

— Цей Вишата, як Лавр і Тур, — справжній воєвода.

— То правда, а, бач, служить іноземцям на чужині…

Приїхавши до табору найманців, архипедарх Петро вразився: навкруги чисто, охайні воїни пильно несуть службу.

— Коли ти встиг їх навчити, ти тут лише місяць?

— Нащо їх вчити? Вони всі давно все вміють, лише трохи були розпустилися останнім часом від нудьги.

Ромей пригадав страшну війну проти Святослава і дещо почав розуміти.

— Не подобається мені — «князь» — сказав дядькові Володимир. — Що ж це виходить: і в Києві — князь, і в Полоцьку — князь, і в Чорнігові, і в Овручі. Я найстарший серед усіх князів на Русі. Я не просто князь, я — володар всієї держави!

— То назвися базилевсом, — запропонував Добриня. — Як володар ромеїв.

— Я ж не ромей! Пам’ятаєш, як звертався до мене варяг Олаф: «величність».

«Не допомогло це варягам, — подумав посадник. — Бо як ствердився ти, небоже, у Києві, довелося їм іншої служби шукати, деяким — в того таки базилевса». Та вголос сказав:

— Ну то візьми собі назву правителя хозарів — каган.

— Це те, що треба, — зрадів Володимир.

— Давав князь Святослав прочуханки і каганові, і базилевсу.

— Ти не розумієш: одне — Київський князь, зовсім інше — Каган Русі! Можна розмовляти як рівний з будь-яким правителем, — пояснив Володимир. — Щоправда, звертаються ще до мене деякі — «великий князь»… Теж непогано, але ж каган — це правитель Сходу.