Сергій Батурин - Охоронець

— Я служу тобі, великий княже, і готовий робити те, що ти накажеш, — відповів воєвода.

— Тоді слухай: незабаром буде похід, і дам я тобі полк, бо потрібні мені люди з відвагою і досвідом. А поки що… Ти ж знаєш, що помер Вовк, і нікому вчити бійців для молодшої дружини?

— Так, — спохмурнів Лавр.

— Твій вчитель почав готувати нових хлопців. Іди і довчи, а часу тобі — місяць!

— Слухаю, княже, — вклонився воєвода.

— Іди і пам’ятай — скоро знов зустрінемось, — величним жестом відпустив Лавра князь, а коли той вийшов, спитав у хлопця, що весь час знаходився поруч:

— Тур у теремі?

— Був тут.

— Якщо тут — поклич, як ні — знайди, — наказав Володимир. Тура знайшли швидко. Не встиг він зайти до князя, як той ошелешив його несподіваним запитанням:

— Ти там сестру мою не ображаєш, боярине?

— Душа в душу живемо, — остовпів той, не розуміючи, чого б це правитель раптом заговорив на цю тему.

— Добре, якщо так. По дядька в Новгород послали?

— Ще вчора, государю.

— Добре, — ствердно кивнув. — Я йому написав: хай поспішає сюди! Як думаєш, тижнів за сім-вісім приїде?

Тур мовчки прикидав: відряджений до Новгорода Ворон взяв, як роблять печеніги, для себе та кожного з супутників по двоє коней: один ухоркався — пересідай на другого; тому туди домчить швидко, а от назад… Весна, бездоріжжя, почнуться повені, та й Добриня вже в літах, чи витримає шалену гонку?

— Має встигнути, — невпевнено відповів.

— Донесли мені, той Вишата поїхав з Корсуня, палац кинув, кілька слуг лише в ньому, — повідомив князь.

— Не схотів з русичами битись, — підсумував воєвода.

— Думаєш, здогадався?

— Напевне. Він вояк ще той!

— А не попередить ромеїв? — стривожено запитав Володимир.

— Сподіваюсь, ні. Людина він горда, спалахує миттєво; гарячкуючи, може щось утнути, але — дурість, не підлість. Тим паче, все спокійно обдумавши, — пригадав Вишату воєвода.

— Дурість? — зацікавився Володимир. — Наприклад?

— Ну, колись за наказом воєводи Ворона перевели до нас від нього замість загиблого, а його не попередили, так він прибіг, сварився, кричав на Лавра, мало у вогонь не плюнув.

— А до чого тут Лавр? — не зрозумів князь.

— Він був тоді десятником у молодшій дружині.

— А скажи мені, Туре, можна Лаврові полк довірити?

— Князь Святослав довіряв, — стиха відповів Тур. — Ікморів полк, як той загинув, потім — молодшу дружину.

— Це він прикривав відхід нашого війська, коли батька поранили?

— Він.

— Чого ж такого на кордоні тримаємо? Дамо полк, тільки треба поміркувати — який. А поки, знаєш, чим він займатиметься? — Витримавши паузу, князь сказав:

— Закінчить готувати для тебе Вовкових учнів!

— Вовк нам з Лавром за батька був, — опустив голову воєвода. — І обох бойової справи навчив.

— Тим краще, — ствердився у рішенні князь. Він кинув оком на стіл, вибрав з глиняної миски медовика. — Передай небожеві.

— Дякую, княже!

Тур вклонився і вийшов. Вісім років не згадував Володимир, що вони рідня — від самого весілля, а тепер… Що ж він хотів, що ж було у цій розмові головнішим? Мабуть, все ж таки — доля Лавра.

Ноги самі принесли до Вовкової хатини. На пам’ятній галявині кільканадцять молодих хлопців обступили кремезного чоловіка, а той гучним голосом гримав на якогось:

— Вчись, теля!

Тур усміхнувся, розвернувся і пішов додому.

Архипедарх Петро дивився на русича: високий, м’язи чудово розвинені, стрижений по-грецькому, вдягнений на свій варварський манер.

— Кажеш, водив і сотню, і полк, Іване?

Той потвердив. Ввижався русич грекові знайомим; якісь невловимі спогади бентежили його, але нічого конкретного не пригадував:

— Ти ж Анемасів бранець?

Криво посміхнувся Іван-Вишата:

— Мене ніхто не переміг. Я вийшов на двобій з Анемасом, і, якби не підступна стріла, пущена з грецького боку, ще невідомо, хто б кого полонив. А опритомнів я вже в Херсонесі. А що, у Константинополі невідомо, що права єдиноборців священні? Навіть хозари і печеніги не порушують їх! Чи у вас не так?

Петро зніяковів:

— Ну, це давня історія, — і перевів розмову. — Набрали ми легіон. Полк по-вашому. Іноземні найманці. Є там і русичі, воїни з Малої Азії, болгари, хорвати, навіть ці… варяги. З усіх країв. А от до пуття не довели: порядку там нема, пиячать, б’ються. Одне слово — горлорізи. Впораєшся?

— Без сумніву. З ким воювати треба? — голос русича став хрипким.

— З Вардою Фокою, — спокійно відповів грек.

— Довго ви з ним вошкаєтеся, мабуть, більше п’ятнадцяти років.