Сергій Батурин - Охоронець

Сіли, нарешті, до столу, і незабаром Лавр зрозумів: родини його соратників дуже близько знайомі. Розмови точилися навкруги простих тем: діти, господарство…

За деякими ознаками Лавр здогадався: про людське око Асмуд лишався воєводою, але він майже відійшов від справ, впливу, подібного Свенельдовому, ніколи не мав, і в похід, вірогідно, поведе найманців не він.

Розмова сама собою перейшла на війну. Норман розповідав:

— Кілька років тому було: почали проти нас війну радимичі. Кинулися ми туди, а воєвода Вовчий Хвіст — уявляєш, Лавре, що за ім’я у людини! — не дав собі в кашу наплювати, без нас майже впорався.

Розповіли Лаврові і про війну з Мешком, князем ляхів, і про похід Володимира на Дунай, де воював він разом з болгарами проти ромеїв.

— А я просидів весь час у далекій фортеці, — засмутився Лавр. — А лодії нові готували? — спитав раптом він.

— Так, — відповіли друзі. — Чимало і всі до плавання готові.

— Тоді точно — воюватимемо. Може, і мені знайде справу князь, може, для цього і покликав, — припустив Лавр.

Івана-Вишату гризли сумніви. Не перший день питав він себе: як бути, і — не знаходив відповіді. Річ у тім, що вже кілька разів бачив він своїх знайомих по руському війську (всі — не менше сотника), вдягнених купцями, які вдавали, що не знають його. Досвічений вояк, він одразу дійшов висновку: Володимир збирається напасти. Київський князь бажати не міг слушнішої нагоди: змушений безкінечно воювати з болгарами та бунтівним Вардою Фокою, царградський базилевс не зможе надати місту допомоги, а втриматися силами лише тільки залоги проти всього княжого війська — годі й думати. Логіка багатої людини, яку, завдяки клопоту чорноризців і становищу жінки прийняла місцева знать як рівню, підказувала — треба негайно бити на сполох, попередити, терміново вжити якихось заходів. Сумління русича, воєводи, хай і втікача, опиралося: це буде зрада. Нарешті, він вирішив порадитися з розумною своєю дружиною.

— Сонечко, я давно відправила все коштовне до Константинополя, — усміхнулася та. — Я теж декого впізнала з киян. Купцями повбиралися, а ніяких ґешефтів не роблять, ходять містом — зуби продають. А самі очима: туди — сюди. І так мені закортіло разом з тобою провідати сестру в столиці — аж шкіра заболіла.

Вишата здивувався: яка обачлива! І не сказала ж нічого. А Федора далі веде:

— До того ж, сповіщає її чоловік: потрібна людина, тямуща у військовій справі і здатна впоратись з великим загоном іноземної найманої піхоти.

— А що ж буде з маєтком, з палацем? — спитав.

— Коли прийдуть русичі — а вони прийдуть! — краще нам тут не бути, — лагідно подивилася на нього жінка. Про себе Вишата вже не раз відзначав: відтоді, як Федора відвідала Русь, вона вже не називала його земляків варварами. Не хотіла його ображати, чи було ще щось? Все, що вона каже, дуже слушно: поїхав, та й хай йому грець! Не моє це місто — Корсунь, щоб його боронити, Володимир — не мій князь, аби йому допомагати.

— Ти зі мною згодний?

— Так.

Поцілувала:

— Ти у мене — золото. Он, бачиш, корабель стоїть? Так він нас може й забрати.

— До речі, — пригадав він, — як звуть чоловіка твоєї сестри? І хто він?

— Його звуть Петро. Він архипедарх у війську великого базилевса. Тобто головний воєвода, ну, як колись у Києві був Свенельд.

Воєводо Вишато! Чи пам’ятаєш ти, як співала тятива, кинувши стрілу тобі в груди?

За вікнами палацу на легкій хвилі Руського моря погойдувався казкової краси корабель, зроблений чудовими грецькими майстрами.

Уважно роздивлявся князь Володимир воєводу Лавра: багато чув про нього, коли розпитував старих вояків про подробиці останнього батькового походу, а от бачив — уперше. Цей русявий з ледь помітною сивиною богатир йому сподобався: дивиться спокійно, тримається впевнено, говорить виважено. Але князь все одно напустив на обличчя вираз гордий та байдужий:

— Це ти той Лавр, що був з батьком в останньому поході?

Лавр здивувався: невже у війську є хтось ще на таке ім’я, та виду, звісно, не подав:

— Той.

— Казали, ти дуже хоробрий.

— У війську князя Святослава боягузів не було.

— А ще казали, що ти старій фортеці ладу дав: добудував, військо навчив?

— У мене, княже, служба така. Та й що там ще робити, як не це?

Князь хмикнув. Подивився на воєводу Святославовим пронизливим поглядом:

— А не хочеш, Лавре, іншим ділом зайнятись, мені потрібнішим тепер?