Сергій Батурин - Охоронець

— Чому Самбатос? — здивувалася Любава.

— Не знаю, — знизав могутніми плечима воєвода.

— А що ти робив у тих містах? — поцікавилася вона.

— Воював, — коротко відповів Тур. — А от є ще одне місто — Біла Вежа, ціни там на продукти були такі, що ми мало не повмирали з голоду!

Любава виявилася цікавим співрозмовником. А, може, це просто Турові було з нею надзвичайно цікаво… Вони ж майже не говорили одне з одним раніше. Вона зналася на травах, рослинах і розповідала багато чого такого, про що її чоловік, народжений у великому місті, навіть і гадки не мав.

— Я кілька років з бабусею жила, вона і навчила — пояснила Любава. А коли довідалася, що Турів батько був ковалем, спитала:

— А правда, що ковалі ворожити можуть?

— Лікувати потроху можемо: людей, а ліпше — коней, ну, там — зуби заговорити, дещо ще з такого, а так — більше з залізом, — посміхнувся він.

Так і летіли день за днем.

От уже й сумнопам’ятне місце. Звісно, мерців і уламки возів прибрали тутешні люди, кров змили дощі, та все одно, нічого не говорячи дружині, Тур проїхав це місце якомога швидше.

А там уже перевіз, Білосвітова хата за річкою. Гукнули — ніхто не обізвався. Гукнули спільно — луна рікою пішла — вийшов з хати якийсь нечесаний молодик, подивився на них і заходився метушливо розв’язувати вузли на мотузці, якою було прикріплено плота.

— А де Білосвіт? — спитав в перевізника Мудрак.

— Помер десять днів тому, вже і тризну справили, — відповів той.

— А ти хто?

— Я онук його. А, часом, нема серед вас боярина Тура?

— Я — Тур, а що тобі з того?

— Дідусь наказав мені перед смертю дві речі щодо тебе, боярине!

— Які ж? — поцікавився той.

— По-перше, — ніколи не брати з тебе грошей за перевіз.

— А по-друге?

— Передати тобі дещо. Він сказав, що володіти цією річчю після нього можеш лише ти.

Посмертним дарунком відуна виявився старий бубон.

Частина третя. Кінець Перунової Русі

— Скільки ж ми з тобою не бачилися, Лавре?

— З твого весілля. Років шість…

Тур полічив:

— Вісім.

— Час біжить. А ти змінився: заматерів, друже, — щиро та радісно усміхався Лавр. Сам же він став кремезним, як стовбур вікового дуба, додалося зморшок коло очей, лице погрубшало, а в жито волосся вересневим бабиним літом вплелася сивина.

— Як Любава?

— Дякую, добре! Сином займається.

— У вас син? Скільки йому?

— Три роки вже! Твердом назвав, — гордо сповістив Тур.

— Так би і не побачилися, якби князь воєвод не збирав. Не просто ж так, вочевидь, буде велика війна. От тільки з ким? Що у Києві говорять? — поцікавився Лавр.

— Кажуть, знов з ромеями.

— Ну що ж, повоюємо у знайомих місцях. Пам’ятаєш той Святославів похід?

— Не забув, — підняв рукав сорочки Тур. На руці блищала пам’ятна бранзулетка. — Але, може, і не туди рушимо…

— А куди ж?

— Чимало купців наших почали останнім часом їздити у Корсунь.

— Ну то й що? Там торжище знане.

— А те, — багатозначно підняв долоню Тур, — що серед торгового люду були й військові, але всі — під виглядом купців.

— А що князь Володимир? — спитав Лавр.

— Князь мовчить. Що він дума, ніхто не знає, але любить він приймати рішення, на які ніхто й не чекає. З півроку тому були у нас царградські посли: передав, мовляв, базилевс Василь свої запевнення у дружбі та любові. Ти, княже, базилевсові як брат, могутністю та величчю рівний.

Брови Лавра поповзли вгору, високе чоло зібралося зморшками:

— З яких то пір? То все — «північні варвари», а тут…

— Допоможи, мовили, княже, нам проти ворога заклятого — бунтівника Варди Фоки, а ми тобі гарантуємо вічний мир, ще й сестру базилевсову за тебе віддамо. Князь же їм: «Спочатку сестру», а вони: «Анна — християнка, не може з русовіром побратися, тільки з християнином».

— А він?

— Взяв та й охрестився. Каже: «Дам Царградові підмогу, шліть Анну». Але її досі нема. Та і підмоги він ще не дав. Бачиш, Лавре, що в нас робиться. Щось буде, — підсумував свою розповідь Тур.

— Зрозуміло, — кивнув той.

— До речі, ти де зупинився? — Вони стояли, де зустрілися, — неподалік Лядської брами.

— Ще ніде — посміхнувся Лавр. — Тільки приїхав.

— То пішли до мене, — запросив Тур. Лавр відправив свій невеликий супровід до розташування війська, і друзі пішли неспішно, розмовляючи:

— І ті купці, що я тобі про них казав, бачили у Корсуні знаєш кого?

«Знаю» — подумав Лавр, але промовчав.

— Вишату. Живе в палаці, говорить ромейською, стрижений та голений, як ромей. Вдягається, кажуть, по-нашому… — розповідав колишньому своєму начальникові Тур. — Так він удав, що нікого не впізнав. Боюся, якщо моя думка про Корсунь правильна, то й він може здогадатись.