Сергій Батурин - Охоронець

— Ну тоді ймовірно, що ночуватимуть, — стиха погодився Тур. — Що радиш?

— Там галявина невелика, кущі та дерева зовсім поряд з багаттям. Треба дати їм приступити до вечері. Вони трохи умліють — нападемо з двох боків.

— Добре. Пішли потроху.

Турові люди підкрадалися до того місця, де серед густої темряви ледь помітною цяточкою світилося полум’я. Інколи здалеку долітали голоси та шум. Згодом голоси стали виразнішими, було чути, як тріщить у вогні хмиз. Ось уже й людей видно: розташувалися навколо багаття, їли та пили. Спиною до Тура сидів здоровань, мабуть, ватажок, він голосно щось розповідав, а підлеглі раз у раз перебивали його, розплескуючи лісом гучний веселий регіт.

Молодий воєвода потроху переповз ближче. Невже? Придивився: ні, помилки бути не може…

Раптом десь у лісі жалібно застогнав пугач: раз, вдруге, утретє; замовк і знову, ще й ще. Ватажок розбійників на мить напружився, прислухався, але заспокоївся і вкинув до рота великий шматок смаженого м’яса.

А в лісі пугач: «ух», «ух», і одразу, мов шуліки на горобців, кинулися на розбійників княжі дружинники.

Здоровань підхопився — меч уже у руці — крутнувся і опинився віч-на-віч з Туром. Той одразу вдався до улюбленого Лаврового прийому: показав, що битиме зверху, а, коли супротивник підняв меч, аби захиститись, трохи повернувся на правій нозі, обвів вороже лезо і вразив незахищене коліно. І одразу — ще раз — у бік. Ворог випустив зброю, а Тур вдарив востаннє — вже на смерть.

Озирнувся — діло зроблено. Кілька легко поранених у нього, розбійники ж усі мертві. Тур схилився до загиблого і повернув його обличчям до вогнища. Жодних сумнівів: це його колишній десятник Колесо.

— А он ще троє з дружини, — крикнув йому Мудрак.

— А де ще шестеро з того десятка? — поцікавився Тур.

— Може, вже десь загинули, а, може, до Мешка Ляського подалися, хотіли ж, — безбарвним голосом сказав Ворон.

— Краще б — до Мешка. А хто це так добре знаки давав — точнісінько пугач кричав?

— Я, хто ж іще? Це мене ще Вишата колись навчив, — пригадав сотник.

— Він же тебе й бойової науки вчив?

— Він, — не відмовився сотник.

— Добре вчив. Зрозуміло, тобі було неприємно за ним ганятись.

— Подивися б я, як би ти за Вовком ганявся, — пробурчав друг. — Що з цими робити? — кивнув на мерців. — Колись воїнами були.

— Хай лишаються тут на потребу лісовим звірям. На що ще падло гідне? Пішли, братове, назад.

Більше ніяких пригод до самого Новгорода не сталося. Попрямували одразу до посадника. Добриня зустрів радісно, розкинув руки, щоб обійняти:

— Друзі мої!

Тур обійняв його, потім відступив, уклонився:

— Посаднику Добрине! Маю до тебе важливого листа від Великого Київського князя Володимира.

— То давай його скоріше!

Добриня почав читати, і вуста його розтяглися у добру усмішку, зібравши зморшки навколо очей:

— А знаєш, воєводо Тур, про що пише мені князь?

— Не знаю.

— Йдеться справді про важливе: є буцімто в мене добрий товар, а в князя — багатий покупець.

Тур (чого вже давно не бувало) зашарівся.

— Що ти за чоловік, Туре? — докоряв Ворон. — От, наприклад, наш князь: спочатку одружився з Аллогією, потім закортіло йому взяти Рогніду — взяв, жінок у нього — не злічити, і взагалі полюбляє різний блуд… Це — зрозуміло. А ти? Як побачив Любаву — інших жінок тобі й не треба, скільки часу до них взагалі не підходив, тепер уже — бери її за себе, так ти: «Хочу весілля в Києві».

— Там і Вовк, і Асмуд… Як же я буду без них? Я хочу, щоб вони були у мене на весіллі. Добре було б, якби і Лавр був.

— А в неї всі тут! Як же вона без них?

— То що мені робити? — розгубився закоханий.

— Грати весілля і тут, і вдома, — знайшовся кмітливий друг.

— Справді… Мені таке й не спадало на думку, — погодився Тур.

— От я ж і бачу — горе чоловікові з тим коханням: стає він наче трішечки несповна розуму. До простих речей дійти не може. А як на тебе у Варязькій землі деякі красуні поглядали!

— А як же Любава? Як би я їй в очі дивився?

— Щось від неї відпало б… — зареготав товариш. — Ніжно б дивився.

— Я так не можу. Ти так кажеш, бо ще не закохувався по-справжньому.

— Бережи мене від цього, Велесе, і всі боги! — замахав руками Ворон, наче обридливих мух відганяв. — Я і в Новгороді, і у варягів часу не марнував, декого приголубив.

— То, кажеш, грати два весілля?

— Чому б ні?

От Тур і одружився. Він ніколи не думав, що женитися — важка робота. Це на чужому весіллі гуляють, на своєму ж… Вбрали його у весільні шати, держали з молодою нарізно, потім почалося: молоді, ідіть туди, станьте сюди… І весь час якісь пісні, обряди. Зерном обсипали — мабуть, ціла жменя під одежу залетіла. Він тримав Любаву за руку і весь час відчував, як тремтить її рука.