Сергій Батурин - Охоронець

— Туре, що ти тут робиш?

Він здригнувся і одразу пригадав: русич тягне з руки вбитого бранзулетку, — впізнав:

— Могуто?

— Що ти робиш тут, тобі ще не час…

— Я прийшов провідати вас і піду, як схочу. Де мій батько?

— Тут тільки воїни, твій батько десь в іншій Сфері, яка ніколи не перехрещується і не межує з нашою…

— Що таке Сфера? — запитав воєвода. — Це — Валгала? — пригадав він Асмудові розповіді.

— Ти хочеш до Валгали? Йди — он Межа Сфер…

— Що робити мені у Валгалі? — здивувався Тур. — Хіба що Свенельда зустріти.

— А там — печеніги, — показав у протилежний бік Могута. Тим часом його потроху оточували, і багатьох він впізнав: Костомаха, Ікмор, Святослав. Блуд?. Святослав наблизився — всі розступилися. «І тут?» — промайнуло в Тура.

— Дякую тобі та другові твоєму, — сказав Святослав.

— За що, княже?

— Тут нема князів. За Курю, — і відлетів. А он уже — Свенельд:

— Не ходи сюди! Я не хочу бачити тебе тут передчасно!

— Як ти довідався, що я тут?

— У Межівних Сферах нема таємниць!

Раптом ще один, незнайомий:

— Я — Бравлін.

— Саме той?

— Той. В мене до тебе дещо важливе.

— Яке може бути в тебе до мене діло? — спитав Тур. — Ти ж давно помер?

— Слухай, якщо прийшов! До тебе потрапило те, що мало б бути у зовсім інших руках. Коли вже так сталося, ти мусиш будь-що зберегти цю річ. І не в твоїй волі відмовитись, бо тепер ти — Хоронитель і Охоронець . Зберігши, мусиш передати наступному хоронителеві.

— Зберегти — що? — спитав Тур, але Бравліна поряд вже не було.

— Могуто, а де Федір, Василь?

— У Межівних Сферах нема християн, — відповів той.

— А де ж вони?

— Цього тут не знає ніхто…

Раптом Тур відчув страшенну втому.

— Ти не можеш більше тут бути! — закричав Свенельд. — Повертайся додому!

«Дивно, голосу нема, а — кричить», — мляво подумав Тур. Назад, назад тією ж таки дорогою! Ось він вийшов з-під землі, ось і Прип’ять, он і хата старого…

Тур розплющив очі і рвучко сів. Дід рушником витер Турове спітніле чоло.

— Мені у Нижньому Світі було легко і приємно, — сказав старий. — Власне, кожний з тих, хто прийшов не назавжди, може побачити там лише те, що йому дозволять…

— Звідки ти знаєш це?

— Що? — не зрозумів старий.

— Ну, про Нижній Світ, і як туди ходити…

— П’ятнадцять віків тому серед наших предків багато хто вмів значно більше, — відповів Білосвіт.

— Це коли вони прийшли з Краю Зеленого на Семи Ріках і оселилися у Карпатських горах? — уточнив Тур.

— Звідки ти знаєш це? — закричав дід.

«Там мертвий Свенельд кричить, тут — цей» — байдуже подумав стомлений Тур.

— Он воно що… — Здогадався старий. — То Велесів літопис у тебе? Ти тепер — Охоронець?

— Там часто-густо пишеться — «Влес»…

— То пусте. Древляни у сусідів — поляків та чехів — їхньої вимови понабиралися… Отже, Овруцький список не втрачено…

— Список? — не втямив молодий.

— Років п’ятдесят тому цей літопис було тричі списано зі старих дошок і розвезено по різних місцях — де жили Охоронці, що зберігали списки… Так от, один список згорів, другий — невідомо де подівся разом з володарем, цей був — останній. Хто ще знає про нього?

— Вовк, бо він у нього тепер і є, Ворон, Лавр, кілька волхвів у Новгороді… — почав пригадувати Тур.

— Дивись, головне, — зберегти цей літопис, бо це — родовід русів.

Вони говорили залишок вечора і всю ніч, багато чого розповів Турові старий відун. А зранку загін вирушив — княжий лист до Добрині чекати не міг. Перевозячи загін через ріку, старий платні не взяв та ще й попередив:

— Дивись, боярине Тур, за Прип’яттю таті завелися — люті та хитрі.

— Нічого, діду! — усміхнувся Ворон. — Ромеїв не боялися — не злякаємось і татів.

— Не знаю, нащо тобі був той Нижній Світ, — сказав Ворон. — Ти туди встигнеш, коли наспіє час. А через цього відуна (тягли ж його за язика!) ми цілу добу втратили.

— Нічого, коні в нас добрі, до Новгорода шлях довгий — наздоженемо. А от довідався я там багато про що…

— Про що ж саме? — дещо іронічно поцікавився Ворон.

Тур мить сумнівався: чи все розповідати, вирішив — не все:

— Наприклад, душі вмерлих знають, що відбувається у нашому світі.

— Хіба? — здивувався друг. — Їм що, нічого там робити, що вони сюди зазирають?

— Цього я не знаю. Небагато про що спитав — не зміг довго там бути. А от Святослава бачив.

— Князя? — здригнувся сотник.