Сергій Батурин - Охоронець

— Він каже, там нема князів… Дякував нам. Блуд побачив мене — і сховався, тут був боягуз, і там боягузом зостався. А Свенельд кричав: «Не приходь сюди раніше свого часу!»

— Ти й Свенельда бачив? А які вони?

— Вони… — Тур завагався, шукаючи точного слова. — Мов клубки туману, а всередині — жменя жару, але він не гарячий, ликів нема, а все одно якось одразу визначаєш, хто це.

— А як вони там живуть?

— Там, де я був, — кілька світів, які межують між собою, і живуть там загиблі воїни. Ремісників, християн там нема, і де вони — ніхто не знає. Поряд — Валгала, де живуть душі норманів, і можна ходити до них або й до печенігів.

— То колись з клятим Курею разом будемо? Хоч з Анемасом не зустрінемось, — жорстко посміхнувся Ворон.

— Мені здалося, що їм неоднаково, що з ними сталося, але це не має там такого значення, як тут… Хіба що декого турбують недороблені тут справи.

— Кажеш, Свенельд лаявся…

Тур пригадав ту недовгу зустріч:

— Незрозуміло, як він довідався, що я там, але — одразу прийшов… Ні, прилетів… Тобто — з’явився. Саме з’явився, — знайшов слово воєвода. — Голосу нема, а одразу зрозуміло, що кричить. Там спілкуються не словами, а думками, мабуть, через те й таємниць там нема.

Шлях вибіг на крутий поворот, і вершники зупинилися. Страшна картина відкрилася їхнім очам: перекинуті та поламані вози, розкидані речі, серед яких у калюжах крові лежали мерці — переважно в купецькому вбранні. Кілька коней було забито, інші ж понуро стояли біля своїх хазяїв.

Ворон зіскочив з коня і підійшов до одного з загиблих:

— Це не так давно сталося: кров ще не зовсім загусла, та й тіла не захололи.

Тур дав знак — нікому не наближатись, зліз з коня і уважно роздивився місце пригоди, читаючи по слідах криваві події:

— Ці везли товар, а ті зробили засідку тут, у кущах. Вихопилися і — грабувати. Купці дибки стали — схопилися за зброю. Нападників було небагато: дюжина, не більше.

— Ці таті бачили смаженого вовка, — сказав Ворон. — Ліс тут підступив до самого шляху, варто переднього зупинити — заднім подітися ніде.

— Так, тут возом не розвернутися, — погодився з другом Тур. — А рубали купців — мечами!

— Переднього коня списом забито, — помітив Ворон. — І одразу не видно, куди відійшли…

— Постійте трішечки тут, ми з Вороном подивимось, чи нема ще яких-небудь слідів, — наказав загонові Тур.

Сліди, майже непомітні, все-таки знайшлися: десь павутиння розірване, трава трохи зім’ята, квітка зламана…

— Якби вони були не з важкою ношею, слідів було б ще менше, — підсумував Ворон.

— Не подобаються мені ці таті: занадто добре обирають місце для засідки, б’ються, сліди ховають… — похмуро зауважив Тур.

— Ти хочеш сказати, що посадник Добриня ще якийсь час чекатиме? — здивувався Ворон. — Князь же казав — грамота важлива.

— Не можу я миритися з тим, що злодії коять такі речі у мирний час на нашій землі. Вони гірші за ромеїв, печенігів і…

— Хозарів, — підказав друг. Тур розлютився:

— Ти хоч п’ять слів хозарською знаєш? Або богам їхнім вклоняєшся? Що в тобі хозарського, крім чорної гриви?

— Кров моєї матері.

— Я тобі коли-небудь хоч щось казав? Зараз дам по пиці, то вмиєшся своєю кров’ю!

— Туре, друже, я ж просто пожартував!

— Невчасні і дурні такі жарти! Веди сюди людей — хай спішаться та залишать одного при конях, — перейшов до справи воєвода. — Це не люди, це — зграя скажених вовків, їх треба наздогнати!

Як йдуть ці вої! Може, лише барс уміє так ходити — стрімко та нечутно. Трава під ними не шелестить, жодна гілка не трісне, метал не дзвенить.

Навіть птахи не злітають із гнізд, лише замовкають на якусь мить.

А от уже й побільшало слідів. «Розслабилися», — вирішив Тур. Ворон напружився, його зіниці хижо заблищали:

— Відчуваю, вони недалеко, пусти мене, я все розвідаю.

— Сам підеш? — спитав воєвода.

— Звісно. Хіба я сам не ходив, Славичу?

— Ну, хай щастить тобі, брате! Будь обережний: ця дичина звикла сама полювати, — застеріг Тур і наказав своїм людям сховатися та пильнувати.

Вже сутеніло, коли з-за якогось куща раптом з’явився Ворон.

Хоч як пильнували, а не почули-таки, як він підкрався.

— Вони у п’яти польотах стріли звідси, — пошепки доповів. — Їх десятеро, стали табором, сторожі нема, розпалили вогнище. Я дуже близько не підходив, так, на кидок списа, але здалося мені, що лігво у них не тут. І все-таки вони стали на ночівлю.

— Чому ти так вирішив?

— Бо їжу готують і лапи з ялин ріжуть на підстилку.