Сергій Батурин - Охоронець

— Ну то що?

— Не попередив би ромеїв. Ще одна новина, — раптом пригадав Тур. — Торік помер Вовк. Звісно, не той вік, не той сік, але здавався він ще досить міцним. Звечора все було, як завжди, а на ранок учні прийшли — а він холодний. Ліг і не прокинувся.

— Легку смерть дав йому Господь, — перехрестився Лавр. — Хай відпустяться йому всі його гріхи…

Помовчали. І хоч вірували друзі кожен у своє, думки їхні дивовижно збіглися: хай душі Вовковій на тому світі не буде погано — людина він був хороша.

Про себе Лаврові розповідати було нічого: життя у віддаленій фортеці невеселе: дні схожі один на другий, кожний тягнеться — кінця йому нема, а роки — летять. Тому він більше розпитував:

— А як ти жив весь цей час, Туре, що робив, де був?

— Князеві служив. А був… Носило мене, де козам роги правлять: і в ляхів був, проти ромеїв майже у тих самих місцях воював. Навіть до латинців у Рим їздив.

— Нащо? — здивувався товариш.

— Купцем був, — багатозначно сказав Тур. — Так от, знаєш, яка цікава річ: на північ від Рима жив колись народ — етруски. Їх давно нема, а багато чого лишилося: будинки, мости кам’яні, ідоли, кладовища… І написи, багато написів! І от що: латинці кажуть: «Етруське не читається»! Я подивився: більшість літер — латинські…

— А ти й латинські знаєш? — перервав його Лавр.

— І говорити, і писати латиною можу — навчився, поки там жив!

— Ти завжди був до наук здібний, — похвалив друг. — І що ж ти там побачив по тих літерах?

— Вони здебільшого — латинські, але деякі — схожі на руни, а деякі — самі собою! Я спробував почитати — пишеться інколи зліва направо, інколи — навпаки, але що ж пишеться! Наприклад, здоровенна кам’яна могила з кришкою, а на ній: «АКІЛЄ ЦАР У НАС ЛАР ОАЛ КЛАН» — наш цар околів, до ларя був покладений! Або, — загорілися очі у Тура, — ще на одній могилі: «ЛАД ЦЛАДОВНІ» — лада солодка! І мені спало на думку: скоріше за все, вони були не етруски: «є то руські»! А тоді все збігається!

— Що збігається? — не зрозумів Лавр.

— Пам’ятаєш, я тобі розповідав про дошки, що я знайшов в Оручі, про Велесів літопис? Там сказано, що у давнину руси прийшли здалеку, з якогось Краю Зеленого, що стояв на семи річках, і оселилися в Карпатах та навколо них. Виходить, якесь плем’я дійшло до латинських земель!

— Не знаю я цього, Туре! Це ти — людина освічена: і ромейську, і варязьку, і латину, і норманську вивчив. І літописи читаєш. Я ж здатний лише воювати.

«Але як воювати!» — подумав Тур.

— Ось ми й прийшли! Заходь, будь ласкавий!

Він не сказав Лаврові, чого він їздив до латинців: князь доручив розвідати, чи не можна там знайти чогось на зразок грецького вогню. На жаль, такої зброї в Римі не було.

— Терем у тебе боярський! — похвалив Тура друг. Терем не терем, але дім собі Тур справив порядний — великий, просторий, світлий і міцний.

Київ — місто велике, але чутки в ньому розлітаються дуже швидко: не встигли друзі зустрітися біля брами, вже хтось побачив та ще й Любаві сказав. А вона здогадалася: буде гість; вже й лазня по-чорному гріється, і дівка дворова (з Новгороду приїхала разом із посагом — он як смішно говорить!) на дворі півневі голову рубає. І сама господиня на порозі, Лаврові вклоняється, запрошує.

— Ти в мене — розумниця! — похвалив дружину Тур. Та аж засвітилася.

— Здорова будь, Любава, — звернувся до неї Лавр. Ввійшов — звично поглядом з кутка в куток нишпорить, тоді — схаменувся: Тур з Любавою руської ж віри, біля дверей обереги висять! Поки Лавр другове житло роздивлявся та з дитиною бавився, прийшла друга дівка, доповіла — лазня гаряча.

— Проведи боярина, — підморгнув господар.

— Не треба, сам знайду, — забрав у неї чисте гість. «Люди чесні, приязні, гостинні, а в поганстві та гріхах живуть», — гірко подумав він. Поки Лавр парився та мився, господиня все встигла: гість з’явився помолоділий, наче змивши разом з дорожнім пилом втому, а в неї вже стіл накритий.

Тільки сіли обідати, як сіни здригнулися від чиєїсь важкої ходи; розчинивши двері, на порозі з’явився Асмуд:

— Ага, ось він де, славетний захисник кордонів!

З-за чоловіка визирала красуня Мила. Норман розкрив обійми і пішов прямо на Лавра:

— Йди-но сюди, брате!

Їх лишилося так небагато — учасників останнього трагічного походу Святослава! Навіть тих, хто повернувся, щороку меншало: хто помер від ран, хто — не знати від чого, хтось загинув у нових війнах, а більшість норманів просто повернулися до себе на Північ. Тому ті, хто залишився, говорили, якщо, звісно, були відносно рівними, один одному — «брат». Лавр, багато років поживши на околиці величезної держави русичів, цього не знав, але Асмуд, хоч і не близький друг, та хоробрий вояк з його яскравого та героїчного минулого, був таким рідним та зрозумілим, що звертання це здалося Лаврові цілком природнім. Ветерани Доростолу! Скільки ще поколінь ваших нащадків, пройшовши крізь кров та смерть, винайдуть для себе це просте звертання…