Сергій Батурин - Охоронець

Вони сиділи у залі найліпшого палацу у Херсонесі, що впав під ноги Володимирові трудами чорноризця Анастаса без зайвих втрат, але довелося пообіцяти не допустити пограбувань і твердо тримати слово. Князь простяг руку до срібного блюда, повного різних ласощів, ліниво взяв перстами кілька родзинок і вкинув до рота:

— А правитель Сходу може одружитись із сестрою правителя Заходу. Або Півдня.

— У тебе і так тих дружин…

— Люблю я це, — розквітнув Володимир. — Та тут інше: взявши за себе ромейську царівну, я зможу мати з Царградом міцний мир.

— А не забагато їм буде за одну дівку? — трохи роздратовано запитав дядько.

— Так, — згодився князь, — хочуть вони чимало: і Лаврів полк, і щоб я охрестився.

— А царівна Анна не їде! І нащо воно тобі, те хрещення?

Володимир подумав і спокійно почав:

— Руська віра на людей вплив втрачає, та й ніколи вона княжу владу не підтримувала. Ніхто з пращурів моїх від волхвів справжньої підтримки не мав! Ні, навпаки, вони ще й за вплив на Русь змагалися! І все своє жують: давнина, давнина! У давнину те, се, князя народ обирав! Нащо мені така давнина? А нова церква буде стверджуватись і князя утверджувати. Он Мешко ляхів ще коли охрестив!

— А вона все-таки не їде! Все тягнуть, хитруни!

Князь позіхнув і сказав безбарвним голосом:

— Все було чітко обумовлено, не обдурять. Не приїхала вчасно — я Корсунь забрав. І вже попередив Анастаса: знов не приїде — спалю тут усе і вирушу з військом на Царград. А ти подивись, як вони будують! З білого каменю! А ми? Дерево та дерево. Наберу зодчих тут і завезу на Русь: хай будують та наших вчать! Волхвів вижену — на них не зіпрешся. Намагався вже. Ідолів, божищ і бовванів усіх — у Дніпро! Аби й духу їхнього не було. Там, де капище у Верхньому місті, — церква буде, на всю Русь найголовніша. І взагалі — капищ нам більше не треба.

— А що народ скаже? — поцікавився Добриня.

— Нар-о-о-о-о-од? — здивувався князь.

— Люди: кияни, русичі…

— Люди скажуть спасибі. А хто не схоче хреститись — примусимо!

Горіли князеві очі, і уважно дивився старий посадник на сина своєї сестри: змужнів, залізну загартував волю.

Анастас же, священик, ходив, хвилювався: з кожним днем все важче йому вмовляти князя: чекай, сину Божий, вміння терпіти — то звитяга християнина. А сам — лист за листом до Царграда: русич на всі умови згодний, він згодився віддати назад Херсонес (викуп за наречену), шліть царівну! Зволікають у столиці, їм нікуди поспішати, військо руське не в них на голові сидить.

А ще ж і князь щодня: вчи нашу мову, батюшко, бо зі мною до Києва поїдеш. Каже, церкву тобі збудую — коло княжого терема. Від своїх прибутків десяту частину тій церкві дам. Будеш мій народ вірі навчати.

Слухав Анастас Володимира, слухав та і почав книжки збирати, ікони, приладдя необхідне для церкви нової.

У війську давно говорили, що Володимир похрестився, але від того нічого не змінилося для вояків, тому всі вирішили: це не наша справа. Князеві видніше. Он і бабця його хрещена була, і брат… Та й християн у війську було чимало, воювали вони від того не гірше і русовірам не заважали.

До цієї пори Анастас знав лише одного руса: Івана-Вишату, тому уважно придивлявся тепер до цього народу. Багато побрехеньок ходило у Візантії про Русь, а все — неправда. Людей в жертву не приносять, сире м’ясо не їдять, миються щодня, майже всі — письменні. А стратег княжих охоронців — той, досить молодий, з амулетом на шиї, просто дуже освічена людина. Кількома мовами говорить і читає, багато де був, знає чимало… Чемний, вихований, стриманий. Раз звернувся до нього чорноризець — той відповів правильною грецькою, голос приємний, але очі — крицеві, аж холод уздовж хребця бере. Так і не зрозумів батюшка, чи сподобався йому Тур.

А Турові священнослужитель не сподобався: занадто солодкий та лагідний. Не довіряв русич таким.

Вишата ніяк не міг збагнути: чому це варяги так добре знають військовий лад русичів, що він його впровадив у загоні. Все з’ясувалося, коли одного разу їхній сотник Кнут сказав:

— Ти ведеш військові справи, як князь Володимир.

— Ти що, знайомий з ним? — зацікавився воєвода.

— Знайомий. Служив йому під проводом барона Олафа. А барон — князів друг. А дружить князь Володимир отак: якщо ми друзі, то діліть зі мною ваше солодке та моє гірке.

— Ну, а як інакше? Що в тому дивного?

— А те, — крізь зуби Кнут, — що його солодке і наше гірке він ділити не хоче. Це в наших землях він ховався, як з Новгорода втік та військо збирав. З нами на Русь повертався та утверджувався. А як зійшов на Київський стіл, — ми йому зайві стали. Довелося базилевсової служби шукати.