Сергій Батурин - Охоронець

Що ж робити нам, питаю я вас? — кістлявими пальцями стиснувши мотузку, що перехоплювала його стан, всім тілом повернувся жрець в один бік, потім у другий:

— Дажбові онуки! Любимичі божеські! Князь Володимир, прийшовши з Корсуня з ромеями, хоче охрестити нас, щоб забули ми богів наших! А ті ромеї брехні возводять на нас: що людей ми їмо, у жертву приносимо, не миємось; що ніякої Русі нема, а є ми варвари!

— А ми є русичі від часів Орія, отці наші Римом потрясали, а греків розметали, як поросят устрашених!

Так чи допустимо князевих хрестителів у Новгород наш?

— Не пустимо! — заревіло віче. Жрець тричі вклонився народові і зник у натовпі. Так і порішили: хрещення не приймати, хрестителів не пускати, богів не скидати.

Причаївся Неревський кінець, де чимало було християн, де була єдина на все місто церква Преображення. Перелякані священики все-таки правили служби, пастви трохи поменшало, але поки що їх ніхто не чіпав.

Богомил Соловей з жерцями ходив містом і з страшними подробицями (правди жодного слова в тому не було) розповідав, як за часів Ярополка християнин Вишата різав у Києві русовірів та топив у власній крові волхвів. Чутки такі колись у Новгороді були, люди підхопили ці розмови, і стали ті балачки жити в народі самі собою, за власними законами поширюючись та прирощуючись зовсім неймовірними сюжетами.

Говорили багато, робили мало. Богомил з Угоняєм вміло підбурювали юрбу, але зовсім не готували місто до оборони. Добриня з Путятою просто ввійшли у Новгород і зайняли Торгову сторону. Русовіри скупчилися на другому березі Волхова на Людиному та Нервському кінцях. Угоняй з найзавзятішими розібрав міст.

Кинувся Добриня домовлятись — та де там, вивіз Угоняй на залишки мосту дві метальних машини та каміння до них.

Так і розмовляли: Добриня з Путятою на одному березі ріки, Богомил з Угоняєм — на другому. Волхов — не Дніпро, а все ж таки багато не наговориш!

Посадник їм — «князя наказ», а вони:

— Не хоче Новгород такого князя, і тебе знати не хочемо!

— Покорися, Угоняю, бо буде гірше!

— Гірше буде тобі, Добрине, — і кинули машиною камінь, але не влучили.

А ввечері вдерлися у Добринину оселю. Вбили жінку, дочку, ще якихось родичів, розтягли майно, а що не взяли, потрощили.

Почорнів Добриня, але спробував схилити на свій бік хоча б Правобережжя, та проповідників майже не слухали.

— Годі вмовляти, — вирішив посадник.

Остання ніч літа, чорна й тривожна, прийшла до Новгорода. Стоять вартові уздовж лівого берега, вдивляються, прислухаються. А на тому березі не стихає: горять вогні, стукотять сокири (міст ладнають чи плоти роблять?), рух весь час, розмови. Донесли Угоняєві, той подвоїв варту. Богомил прийшов до оборонців, підбадьорює. Жінки чоловікам їжу приносять, щоб голодні не сиділи.

А правий берег не стихає. Порадився Угоняй з бувалими, і зійшлися вони: слід чекати нападу, не даремно ворог так готується. Стали підтягувати сили до мосту: там неглибоко, місце ненадійне. А тут ще підмога з ближніх сіл почала підходити: один загін, другий, третій — встигай тільки пропускати в місто. Тисяцький до новоприбулих — віддати розпорядження, а це — княжі люди на чолі з Путятою. Схопили Угоняя з помічниками, зв’язали і відправили до Добрині. Богомил, розібравшись у подіях, наказав: вибити Путяту з міста за будь-яку ціну! Вмілий воєвода Путята, і бійці в нього добрі: на одного по троє прийшлося, а б’ються, не відходять. Жрець вирішив:

— Додати ще сил! — і кинув на Путяту всіх, кого можна. Наче зрушили його! Всі, хто не був зайнятий у битві з Путятою, побігли на Неревський кінець — різати християн. Загорілося там щось, метушня, крики…

Раптом Добриня, переправившись через ріку, зім’яв нечисленний ланцюжок дозору, що прогледів його, і запалив Людин кінець. Пожежа здалась страшніша за Путяту, кинулися заливати вогонь новгородці і — програли битву.

А на світанку вже били чолом Добрині, просячи миру.

— Хрестіться, і буде вам мир! — відрізав Добриня. Відмовили посланці, а посадник їх на капище повів, плював на богів, ображав словами злими, бив кийком, а потім посік мечем. Стоять принижені боги, стоять мовчки вражені новгородці.

— Себе оборонити не можуть, на яку користь від них ви сподіваєтеся? — запитав їх переможець. Горобець, син Стоянов, вичавив:

— Справді, не можуть. Зовсім заслабли наші боги… Може, справді, скінчився їхній час? Може, треба хреститися?

Назавтра пішли містом знов умовляти, переконувати новгородців, і були вже серед проповідників місцеві люди, а більше всіх із шкури ліз Горобець. Було так тижнів зо два, а потім почав діяти Путята: воїни зганяли людей до ріки і хрестили: чоловіків вище мосту, жінок — нижче. Знайшлися хитруни, що кричали: «Я вже охрещений!». З ними обійшлися просто: нема на тобі хреста — лізь у воду знов!