Сергій Батурин - Охоронець

Дід звелів їсти, і Вишата трохи з’їв: то була варена курка. Феофан відчинив двері і гукнув когось. Прийшов чорноризець, і вони удвох заходилися поратися коло сотникових ран, стиха розмовляючи грецькою. Вишата добре розумів хозарську (війна навчить), але грецька була зовсім на неї не схожа.

— Хвеохване, — спитав Вишата, — нащо мене сюди привезли?

— Ти ж не бідний, — чи то запитав, чи то затвердив дід.

— То що?

— То даси Анемасові грошей за свою волю, — пояснив лікар. «Зрозуміло. — подумав Вишата. — Ну, лікуйте мене поки що, а там побачимо: може, дам грошей, може, просто втечу». Вишата був не бідний, але й не багатий. Не раз йому траплялися великі гроші, але родини в нього не було, погуляти він любив і ніколи не жалів на добрий мед зайвої ногати*. Щоправда, за останні кілька років він дещо зміг відкласти про всяк випадок… То побачимо ще, чи доведеться те віддавати… «Якби не підступна стріла, нічого вже не хотів би Анемас», — гірко подумав він.

Лікарі скінчили. Сотник удав, що спить. Чорноризець і Феофан тихенько вийшли і зачинили за собою двері. Вишата послухав: чи не стоять, бува, під дверима. Ні, пішли. Він розплющив очі, спробував сісти і не зміг. Вже майже не боліло — просто він дуже заслаб. На столі побачив книжку — на обкладинці хрест. Простягнувши здорову руку, взяв її. Важка книжка. Розгорнув. На чому ж це воно писано? Придивився. Точно — тоненька теляча шкіра. Скільки ж малесеньких телят треба забити, аби набрати аркушів на одну таку книжку? Самі ж спинки — жодного черевця. Майже всі літери знайомі. «Чоловік один мав два сини, — прочитав. — Той чоловік насадив виноград та зробив точило».

Вишата відчув, що стомився, ледве спромігся покласти книгу на місце і задрімав.

Повільно видужував Вишата, але сили поверталися. Лікарі наказували лежати. Щодня він читав книжку з хрестом на обкладинці, що звалася «Євангеліє» про важке життя та страшну смерть Сина Божого на ім’я Ісус Христос, який жив серед людей. Йому давно вже пояснили, як слід читати ті дивні літери, що їх не було у руських письменах, він призвичаївся і вже не помічав відмінностей у літерах, словах та обертах мови. Жахливі речі робилися десять віків тому в Юдеї. Там різали немовлят, зраджували друзів, милували татів та розпинали Сина Божого. Он де його лице на іконі — вінок з терену на голові. Вони катували Сина свого Бога! А той терпів, аби спасти їх…

Вишата згадав Лавра. Десятник все це знав ще в Києві. Жалюгідною та нікчемною здалася тепер ота до Лавра ворожнеча.

Мало-помалу Вишата почав виходити на свіже повітря. Палац Анемаса розлігся в чудовому садку, і Феофан гуляв з пораненим та пояснював Евагеліє. Чого не знав сам, питався у чорноризця Анастаса, а потім докладно переповідав усе Вишаті.

Якось лікарі повели його в місто. На головному майдані побачив русич церкву. Білого каменю, вона сяяла золоченими банями, на самісіньких верхівках котрих вигравали у сонячному промінні такі само хрести, як на Феофановій книзі. Здавалося, церква ось-ось злетить у небо.

— Як хочеш, можемо зайти, — сказав, наче між іншим, Анастас. Вишата переступив поріг і став мов зачарований. Він не помітив, як, входячи, хрестилися та били поклони його супутники.

Перед іконами горіли свічки — різні: тоненькі та здоровенні — а було їх, як зірок на небі. Чарівний спів лунав, заповнюючи всю церкву, сумний та величний, він заповнював всі груди, всю голову, все єство. Приємно напливав запах ладану та воску. Раптом диякон могутнім басом чи то проспівував, чи то промовляв щось, прихожани хрестилися, і знов починав хор.

Здавалося, цей спів лунав не з людських уст, які ще учора брехали, лаялися на торжку, горлали у корчмі; ні, той спів приходив з небес і обіймав, накочувався хвилею, відступав, знов ширився, і тріпотіла душа в могутнього Вишати.

Батюшка, весь у золотому, поважно ходив, розмахував невеличкою, на срібних ланцюжках, чашею, де курів ароматний димок.

Сотник згадав Київське капище: козячі голови на височенних палях, Перун, грубо витесаний зі стовбура товстенного дуба, волхви у сорочках з грубого полотна. У церкві — така краса, такий спокій…

Хіба схожий був цей спів, чарівний та лагідний, на нудне протяжне виття волхвів? Хоч і волхви уміли тривожити душу.

Вишата очима знайшов Анастаса і попросив вивести його з храму. Вночі Вишаті наснився Київ і ця корсунська церква, чомусь у Верхньому місті, неподалік від княжого терему, майже на тому місці, де споконвіку було капище. З церкви виходили батько і мати, які померли, коли їхній єдиний син ходив з князем на Саркел, в руках вони тримали тоненькі свічечки, і в небі над Києвом лунало дзвінке багатоголосе «алілуя!»