Сергій Батурин - Охоронець

Нарешті домовилися: монархи мають зустрітися особисто.

…У парадному вбранні, у червоних чоботях, з повним почтом базилевс Константинопольський Іоан Цимісхій з’явився в умовленому місці на березі Дунаю. Золотом гаптована його одежа, камінням коштовним оздоблена. Ближні його — теж у золоті та сріблі. А от черевики в них — не червоні, бо ніхто, крім імператора, не має права у таких ходити. Всі тут: Варда Склір, Петро, Феофіл… Це єпископ (розумна людина!) порадив піти на поступки, дати грошей, зброю, їжу — все, що скажуть північні варвари, аби підписати вічний мир, аби руси пішли. Бо князь Святослав, як привозили базилевсові дари, на золото та коштовності і не дивився, а вхопив одразу найкращого меча. Він не політик, не гендляр. Воїн. А тому, — переконав всіх Феофіл, — не можна затягти війну, бо якщо до русів підійде підкріплення, по яке вони вже послали людей, де тоді брати додаткове військо імперії, яка ще не оговталася від потрясінь, що завдав їй бунтівник Варда Фока.

Тепер — особиста зустріч монархів. Та де ж той дикун Святослав? Від лівого берега відплив великий бойовий човен русів і попрямував до строкатої юрби, що сяяла на протилежному березі сріблом та золотом. Були руси вдягнені у білі сорочки — одразу і не відрізнити, хто з них князь. Святослав сам веслує; вправно, — зауважив Тур, що сидів прямо за княжою спиною. Грають, перекочуються могутні князеві м’язи. І справді, гоїться все на ньому, як на молодому собаці. Може, не брешуть люди, коли кажуть, що успадкував Святослав від діда свого — Олега Віщого — особливий дар — щось таке знати?

Поряд всі — найвірніші. Он Лавр — воєвода! — порається з важким веслом. Тут і Ворон. Асмуд, вдягнений русичем. Веслує добре: аж водяні вихори крутяться поверхнею ріки там, де пройшло його весло.

У кожного за халявою — гострий булатний ніж. Про всяк випадок. Хіба хто знає, як зустрінуть ромеї?

Хутко йде бойовий човен. Ось уже й берег. Пристали. Цимісхій поважний; не йде — випливає, як гусак на сільський став. Очима шукає княжу багряницю — нема, всі однаково білі. На берег ніхто не сходить. Човна не витягують.

Помітив Цимісхій — попри весь етикет проліз поперед уславлених Хроніст Діалог, літописець — хоче бачити, як великий базилевс із дикуном розмовлятиме. Ну, хай дивиться — звелімо йому потім написати все, як годиться.

Важкий погляд наче зупинив базилевса. Кроків десять до човна, не більше. Чубатий здоровань дивиться спідлоба, аж мороз по спині. Несвідомо мацнув ромейський вождь стегно — меча нема. А той дивиться, наче ріже. Та це — князь?! Сам веслував, як простий вояк… Сидячи, повільно заговорив. Грецькою. Він же, казали, не вміє? Слова дивно вимовляє. Привітався. А як же етикет? Що робити? Розгубився Цимісхій і — відповів. Князь кивнув головою — зрозумів, сережка у вусі загойдалася. Кілька запитань, відповідей, і князь, кинувши прощальні слова, перший взявся за весло.

Розгублений Цимісхій — губи тремтять від образи — подивився на Феофіла.

— Цей дикун, — примирливо сказав єпископ, — не відає етикету, навіть переговорів вести не вміє. До речі, прошу дозволу великого базилевса поїхати у північні краї — є в мене там одне дільце…

Свенельд нервував, метушився, мало не кидався у воду назустріч князеві. Ще й відстань до лодії добряча, а він: ну як, ну що?

— Хотіли нас принизити золотими сорочками та витребеньками на зразок тих виделок, — сказав князь, — а вийшло, що вони всю розмову стояли, а ми сиділи.

Раптом він щось додав норманською. Гучно зареготав Асмуд, а воєвода витріщився:

— Звідки ти таке знаєш, князю?

— Та ти ж тоді й казав, як я списа до древлян не докинув.

Тур так і не зрозумів, як звалося місце зимівлі. Хто казав — Буян, хто — Біла Вежа. Йому було не до того, бо клопоту вистачало. Після переговорів з Цимісхієм викликав його Святослав і наказав:

— Візьмеш у Лавра залишки Ікморового полку та зіб’єш у сотню. Наставиш десятників. Бо Лаврові даю молодшу дружину.

— А десяток мій кому? — спитав Тур, бо, поповнений людьми, його десяток ніс службу безперервно.

— Лавре, кому? — звернувся до молодого воєводи Святослав.

Той не думав і миті:

— Воронові.

— Хай буде так, — затвердив князь.

Ніхто не чекав такої важкої зимівлі. Харч, отриманий у ромеїв, витрачався дуже швидко. Коней, яких теж дали ромеї, Святослав наказав берегти, як рідних дітей, і годувати якнайкраще. Торгували з місцевими. Ті, зрозумівши скруту русів, правили за коров’ячу голову таку купу грошей, що її мало б вистачити за нормальних умов на кілька корів. Грабувати князь заборонив — не війна.