Сергій Батурин - Охоронець

Вишата прокинувся і до ранку не міг заснути. Йому здалося, що болить майже загоєна рана. Але ні, то боліло, здавалося, навік загрубіле, Вишатине серце.

Зранку сотник попросив відвести його до церкви, а ввечері поцікавився, як християни звертаються до Бога.

Феофан уважно подивився на нього і прочитав слов’янською «Отче наш».

Вишата знов читав товсту книжку, і його вразила Нагірна проповідь. Вир думок крутився в його голові: шанувати батька й матір — зрозуміло; не красти — ну… теж. Але як то: не вбивай? А якщо — ворога? Чому не хотіти мати більше жінок, майна, худоби?

Ті двоє довго пояснювали про християнську любов, прощення, каяття, про безсмертну душу.

Вишата слухав — слухав, а тоді спитав:

— Ісус так казав, бо сам так робив. А люди ж так не роблять, хоч деякі й кажуть?

Анастас знов полум’яно заговорив про спасіння, про душу. Вишата поцікавився, як люди стають християнами.

— Треба увірувати, — пояснив Анастас.

— А ще?

— Ще охреститись.

При хрещенні сотник одержав нове ім’я — Іван. Хрещеним же був Феофан. Коли вони вийшли з церкви, сотник обережно сховав хреста під сорочку. Волосся на голові було мокре від купільної води, краплі скочувалися на плечі, та неофіт не помічав того. Троє повільно йшли до палацу. Їх перегнав вершник на гарячому коні. Курява стала стіною, тому вирішили перечекати.

У палаці їх одразу повідомили, що архипедарх Петро прислав гінця зі звісткою: у битві під Доростолом вбито великого воїна Анемаса.

Іван-Вишата одразу згадав: під Переславцем Анемаса на бій викликали троє: він сам, князь Святослав та найманець Асмуд. Мимоволі загорілися очі:

— Хто вбив? Святослав?

— Ні.

— Асмуд?

— Ні.

— То хто ж, хто? — закричав Вишата.

— Якийсь десятник Тур, — сказав архипедархів посланець.

— Десятник… Тур? — перебрало подих сотникові.

— Братіє і дружино! — почав Святослав. Як він говорив! Його могутній голос летів над військом русичів. Громом гудів, плескав хвилею, левовим басом поширювався. Слухали русичі — могуттю наливалися їхні руки, відвагою повнилися груди. Ніколи не чули ще князеві бійці такої промови! Навіть знані гуслярі не змогли б знайти кращих слів і ліпше їх скласти. І виходило так, що лишилося їм або перемогти, або загинути, бо відступити — неможлива ганьба.

— Мертві ж сорому не ймуть! — закінчив слово своє князь.

Чорною хмарою сунули назустріч ромеї — ліку їм немає. А в небі темна хмара дощова наповзала на чисту блакить.

Верхи на гнідому печенізькому коні у перших рядах — сам князь. У перших, та не в найпершому. Як не силувався він — все попереду Ворон, Тур та Могута. Все ближче раті одна до одної. Зійшлися. Вдарили. Почалося!

Турові — звична робота: ухилився, відбив, ударив. Впав ромей, а на його місце одразу ж стає другий. Зліва поруч Ворон — не відстає. Не ті вони вже губаті юнаки, що вирушили у свій перший похід. Небагато часу спливло — рік всього, та багато досвіду набуто.

По праву руку Могута: справді могутній, кажуть, залізну кочергу у вузол в’яже. Чув Тур ще в Києві про Микиту Кожум’яку, що начебто сиру бичачу шкіру руками рвав, та ніколи його не бачив. Не дивно: кожум’яки — гончарів друзі, на той кінець Подолу ковалеві дороги нема. А Могута — ось він!

Невловимим рухом Могута вибив з ворожих рук меча, ромей посунув назад, та де там — луснув шолом, як стиглий кавун, впав ромей, не зрозумівши, що сталося. Нахилився до мерця русич, почав стягувати з руки якусь бранзулетку…

Раптом на велетенському коні налетів здоровань і прохромив списом широку спину старого дружинника.

«Та це ж Анемас!» — упізнав Тур.

— Анемас! — видихнув поряд Ворон.

— Анемас! — заревів князь і стиснув острогами коня. Підхопився грецький воїн і кинув коня назустріч князеві. Добрий в князя кінь: слухняний, швидкий, витривалий — та не встояв під ударом Анемасового велетня, впав, придавивши князеві ногу. Зіскочив з коня грек, вихопив меч, хотів убити Святослава. Але встав проти нього молодий десятник Тур, і лише мить або дві ще прожив Анемас. Ворон підскочив до князя — допоміг вивільнитися. Підвівся князь — і до супротивника, а там стоїть уже Тур, в одній руці — меч, у другій — високо здійнятій — Анемасова голова; щелепа відтята, а в роті, всі у крові, печенізькі золоті застібки.

Спалахнула у небі блискавка, вдарив грім. Одразу і так гучно! І вмить, наче небо під Доростолом прорвалося, полив дощ.

Скільки жив Тур, ніколи не бачив такого дощу. Одразу змокрів до нитки, під ногами калюжі чавкають.