Сергій Батурин - Охоронець

— Лавре, піди до Ікмора і прийми сотню Вишати, — наказав князь. Лавр, що стояв поруч, здивовано подивився на Святослава:

— А хто ж з моїми людьми буде?

— Він, — сказав Святослав і простяг руку в бік Тура. Князь знов подивився на поле битви: за один день він втратив тисячі три русичів та чверть варягів. Він не став рахувати, навіть приблизно, полеглих печенігів: клята кіннота була втрачена вся. І хоч на одного вбитого русича припадало десь троє ромеїв, наслідки битви були жахливі: разом з печенігами він втратив стільки війська, що одному русичеві тепер протистояло четверо воїнів Цимісхія. Щоправда, були ще люди, що їм доручено лодії, але їх в жодному разі брати не можна.

Вночі стало відомо, що до ромеїв підійшло підкріплення, і князь наказав спалити Переславець і відійти на Преславу.

… Пролетіли місяці. Русичі мужньо билися і стрімко маневрували, але чисельна перевага базилевсових військ давалася взнаки: і князь наказав відступити від Преслави під Доростол. Святослав відрядив вірних своїх людей на Русь до синів: Претича — до Ярополка у Київ, Мала — до Олега у Овруч, Путяту — до Новгорода, де сидів Володимир. Наказ був один: зібрати до наступного літа щонайменше двадцять тисяч війська.

Важко князеві: не встигли поїхати посланці, як загинув Соренкел. А днями Анемас викликав на двобій Ікмора та вбив. З досвідчених лишився лише Свенельд.

Чудовий липень у Подунав’ї. Вистигають яблука, груші; повно різної городини — морква он яка здоровенна! А ще виноград: рясно висять грона: темно-сині, жовтуваті, рожеві… Багата земля. Малувато війська в князя Святослава, аби повоювати її. Невже піти звідси? Йому, Святославові, переможцю! Піти ні з чим — сором. Краще загинути, бо мертві сорому не ймуть.

Зранку стали русичі під Доростолом. Вояк до вояка. І не було вже серед них досвідчених і молодих: всі бували у бувальцях — засмаглі обличчя суворі та спокійні.

Подивився князь на них: тепер і половини бойових човнів вистачить… Пригадав, як билися вони, скільки пережили. І почав Святослав слово своє полум’яне:

— Братіє і дружино!

Сотник Вишата розтулив повіки і одразу пригадав: «Анемас!». Він спробував підвестися, але гарячий біль зупинив його. Боліло зліва в грудях, боліло у спині. Ліва рука трохи заніміла. Він знов розтулив повіки і остаточно отямився.

Просторе зручне ліжко, на якому він лежав, було встелене м’якою чистою постіллю. Обладунку на ньому вже не було, та й сорочка була не його: він помацав — не льон, якесь ніжне тонке полотно.

— Отямився, синку? От і добре, — підійшов до нього одягнений в довгу білу сорочку сивобородий дідуган. — Ну, тепер вже все піде на краще.

— Що зі мною? — спитав Вишата і здивувався: голос його, завжди міцний та гучний, лунав ледь чутно.

— Поранено тебе стрілою.

— Стрілою? — тепер сотник здогадався: підступні ромеї не дали йому наблизитися до Анемаса.

А дід вів своє:

— У тебе, хлопче, серце та легені цілі. Пробито грудні та спинні м’язи й зачеплено лопатку. Але ти втратив багато крові.

— Ти лікар, діду?

— Лікар.

— Русич?

— Русич, тільки вдома багато років не був. По чужих краях мистецтву лікування, що зветься медициною, вивчився.

— А як звуть тебе, лікарю?

— Феофан.

— Хве… хван? — не спромігся одразу повторити Вишата. — Чого ж ти все по чужих краях?

— Бо я раб славетного воїна Анемаса.

— Анемаса? — голос Вишати, здавалося, набрав колишньої сили. — Та де я?

— У Херсонесі, — відповів лікар.

«Херсонес — це Корсунь, — зрозумів Вишата. — Це полон. Ромейський полон».

— Давно? — самими вустами запитав.

— Десяту добу, — почув і провалився у чорну безодню.

Зранку сотник прокинувся. Розплющив очі і відчув, що саме прокинувся, а не прийшов до тями. Він одразу пригадав, що з ним сталося, але сьогодні поставився до того значно спокійніше. Озирнувся: світлиця невелика, але чиста і затишна. На стіні дошка, на якій намальований виснажений чоловік з великими виразними очима. Вікно невеличке, але якесь дуже прозоре, не слюдяне. Маленький стіл, коло нього лава. На лаві сидить Феофан і читає письмена.

Сивий лікар відчув на собі погляд:

— Здоров був, сотнику!

— Знаєш мене? — здивувався Вишата.

— Тебе багато хто знає. Проковтни оце, — дід подав склянку з густою, майже чорною, рідиною.

Вишата вирішив, що коли вже його не добили одразу, привезли сюди морем, лікували й доглядали, то не отруять, тому одразу й випив. Ліки були з трав, та розпізнавати їх — несила.