Сергій Батурин - Охоронець

— Свенельде, — примирливо сказав він, — стань, друже, прямо. Не хвилюйся, вистачить мені і тих людей, хто у човнах. Зранку їдьте собі на Київ.

— Добре, княже, — остаточно підкорився воєвода.

У таборі Свенельд зібрав сотників і сказав:

— Зранку ми виступаємо прямо на Київ.

— А князь? — прогудів Асмуд.

— Піде потроху водою.

— Необачно, — знов Асмуд.

— Це наказ князя. Ідіть, і зранку аби всі були готові.

Виходячи, Асмуд зустрівся очима з Туром. Той звів брови догори: «Не розумію». Асмуд розвів руками…

«Зрештою, хоче — хай ризикує сам! В нього діти — всі вже на князівствах, а мені Люта ще на ноги ставити», — подумав старий воєвода і вперше у житті заплакав. Добре, що не бачив ніхто.

До Києва вершники дісталися без пригод. Кілька разів Тур бачив вдалині — майже на обрії — невеличкі групи кінних печенігів. Але вони, не бажаючи, мабуть, зустрічатися з досить великим загоном, одразу ж зникали.

У Києві виявилося, що Ярополк з Олегом війська майже не зібрали. Молоді князі, — зрозумів Свенельд, — не хотіли віддавати своїх людей на війну, до пуття не знаючи заради чого. Здогадався про це і Тур.

Відчувалося, що князь Ярополк не дуже зрадів необхідності годувати батькове військо: він уже звик, що військо у нього — своє, тілоохоронці — свої, та й уділ — свій. Київський князь, він уже за місцем свого наділу був першою людиною в державі. Повернеться батько — ким стане Ярополк?

Проте він добре знав Свенельда. Здавалося, Свенельд — одвічний воєвода київських князів. Тому варягів розмістили і годували, а заразом — і загін Тура.

На другий день по приїзді Тур кинувся на Поділ. Так само лунко — на всю вулицю — співала стара кузня. Тур зайшов, — двері стали менші чи що, — так само розпалений горн, ті самі помічники, але замість господаря накази віддавав батьків молодший брат — Шпак.

Ледь сотник зайшов, всі зупинилися. Дядько впізнав його, опустив голову і дивився у підлогу. Погані передчуття охопили Тура:

— Де батько?

Всі мовчали.

— Де батько? — голосніше перепитав Тур.

— Нема його, хлопче, — похмуро відповів дядько. — Помер мій брат Слав.

— А мати?

— Мор був у нас восени, — ледь чутно сказав Шпак.

Раптом щось вмерло у Туровій душі:

— А тут ти тепер хазяйнуєш?

— Таж, Туре, приглядаю… Не можна ж було кинути кузню без нагляду, — почав виправдовуватись батьків брат.

Тур подивився — у кутку лежало кілька готових кольчуг.

— Ще батькові?

— Ця — його, а ті — вже мої.

Дядько був непоганим ковалем, але Слав — найліпшим! Тур подивився батькову — на Ворона підійде, — забрав її і звернувся до дядька:

— Ну, хазяйнуй добре.

— Та ти що, це ж все твоє, — почав коваль.

— Я тепер сотник, це все мені ні до чого, — відрізав небіж, повернувся і пішов геть.

У Верхньому Місті він зустрів Свенельда; воєвода йшов з гарним хлопцем, вдягненим, як руський боярич; на щоках в нього юнацький пух почав формуватися у молоду пухнасту борідку.

«Лют», — здогадався сотник. Воєвода, веселий та гордий, йшов поряд з Лютом і не міг намилуватися сином; він не бачив нікого, не помітив і Тура…

Відчуття горя навалилося на Тура лише вночі: не зміг останні дні побути при батьках, аби поправити постіль, сказати їм щось. І не було поряд ні Лавра, ні Ворона. Сон не приходив. Тур лежав і пригадував, як не хотів віддавати його до дружини Слав, як рідко ходив він додому під час свого учнівства.

Сотня була на відпочинку, тому зранку Тур пішов до Вовка. Старий обійняв його і сказав:

— Тримайся, синку!

«Як він схожий на батька, — подумав Тур, — дужче, ніж рідний брат, і пахне так само».

Увечері Тур вештався Верхнім Містом і зустрів Асмуда.

— О, мій друже сотнику! — закричав варяг. — Чому переможець людожерів такий сумний?

— Батьки мої померли, коли я в поході був, ярле.

— От горе! Від тієї торішньої хвороби і воєвода Претич помер, — сумно сказав силач. — Пішли до мене, пом’янемо померлих.

— Не хочу я, Асмуде.

— Пішли-пішли, ти ж обіцяв, — і швидко потягнув молодого сотника.

Жив Асмуд цілком пристойно, так жили середні бояри. Норман наказав своїм людям, і ті швидко зібрали на стіл.

Випили за Турових батьків, закусили. Асмуд не вмів втішати, кострубаті речення незграбно накочувались одне на одне.

— Ну, давай пом’янемо Претича, — запропонував. Пом’янули.

— Що тобі до Претича? — здивувався Тур.

Як умів, варяг розповів про пам’ятну зустріч з воєводою. Він хвилювався не менше, ніж коли усвідомив неможливість поквитатися з Анемасом: