Сергій Батурин - Охоронець

Але треба ж було Ярополкові колись і державними справами займатися, от одного разу і поїхав Олег на лови без брата.

Хорти в Олега стрімкі та гарячі; не біжать — летять понад землею, голоси їхні, мов труби — здалеку чутно. Коні в древлянського князя баскі — так і танцюють на струнких ногах. Тріпоче княжа багряниця — поперед всіх скаче Олег, пружно стоїть у стременах, до крутої кінської шиї нахилився. Великим, кров’ю налитим, оком скоса, як жеребець, поглядає: де інші? А вони всі позаду! Хорти гавкають — аж підвивають. Не сплутаєш — женуть дичину.

Раптом здалеку — такий само гавкіт. Оскаженів Олег: хто посмів полювати у той само час у тому ж лісі, що й він, князь, син князя, онук князя, брат князів?

— Хто це? Хто? — заревів, вмить коня зупинивши.

— Лют, — підказали, — Свенельдич.

— Лют? — і погнав князь коня на звук чужого полювання. Ніхто не встиг нічого сказати, тим більше — заподіяти. Як добрий гончак, верхнім нюхом знайшов Олег молодого боярича, налетів, вихопив меча і зрубав. Юний красень впав з коня мертвим. Оніміли і Свенельдові люди, і древляни: сонечком травневим був для старого воєводи син. Знали і ті, й ті: страшна помста чекає на них. Краще не ходити ніколи цією землею, аніж нести старому варягові страшну звістку.

Олег забрав меч у піхви, розвернув коня, дав йому п’ятами під боки і поїхав до міста. За ним потягнувся почет, псарі стали скликати забіглих не знати куди хортів, а Свенельдові люди так і стояли, не в змозі зрушити з місця…

— За що ти вбив Люта? — накинувся на брата Ярополк.

— Хто він є, аби полювати там, де полюють князі, і псувати їм лови?

— Хто ти є, щоб тут суд вершити? — закричав Ярополк.

— Я — князь! — гордо відповів Олег.

— Тут я — князь! Тут є тільки один суд — мій! Що мені тепер казати Свенельду?

— Хай знає своє місце.

— Князю древлянський, знай і ти своє місце! Їдь у свій уділ і верши там свій суд, а не вбивай підданих Великого Князя! — не на жарт розгнівався Ярополк.

— Ти женеш мене? Брата? — здивувався Олег.

— Удільного князя, що потрапив у немилість! — відрізав Ярополк.

— Ну, то ноги моєї в Києві не буде. І тебе, брате мій Ярополче, у себе в Овручі бачити не бажаю.

— Я всієї Русі господар, — відрізав Ярополк. — Де схочу, там і буду!

— Господар! — передражнив древлянський князь. — У твоїй господі чужоземні бояричі хазяйнують! — повернувся і пішов геть із світлиці. У дверях він зустрів Свенельда. Подивився у неживі варягові очі — мовчав старий. Мить якусь тривала боротьба поглядів. «Як тоді із Святославом», — промайнуло у воєводи. Та Олег — не Святослав, не витримав, пішов, зачепивши старого плечем, грюкнув дверима, затупотів палатами — все далі й далі.

Воєвода мовчав. Мовчав і князь. Що сказати?

— Шкода, що так вийшло, Свенельде, — краще б не казав нічого государ.

— Шкода, — безбарвно відгукнувся той.

— Я співчуваю тобі, мій воєводо.

— І твого батька воєвода, і діда… А от дітям твоїм, може, не буде кому служити…

— Чим я втішу тебе? — щиро спитав князь.

— Нічим, — пошепки відповів варяг. — Я піду, княже.

Князь мовчки кивнув головою. На серці було важко — передчуття біди бентежили його.

Не знати нащо Свенельд прийшов до Асмуда. Той був не сам: у його теремі, одразу видно, не вперше, знаходився сотник Тур. Після повернення з війни Турова сотня якось сама собою лишилася при Варязькому полку, і сотники заприятелювали. Та й сам Свенельд вже розібрався: розумний та відважний, хитрий та поміркований, — русич був народжений для ратної справи.

— Брате! — кинувся до воєводи Асмуд.

— Мовчи, — звелів той. Ще раз подивився на Тура: молодий, міцний, гарний. Таким мав стати за кілька років Лют… Русич по-своєму розтлумачив цей погляд:

— Дозволь залишити вас, воєводо.

«Він — простолюдин, а тактовніший за князя», — подумав Свенельд.

— Залишся, Туре, — і почав говорити про військові справи. Життєвий досвід підказував воєводі: таке горе не залити слізьми або вином, його можна трохи полегшити справами, а вгамувати — тільки кривавою помстою.

За розмовою згадали Лавра. У того — порядок, хоч і далеко він, а відомості точні.

— У Володимира у Новгороді, — передавали вірні люди, так: пиячить без міри та за жінками волочиться. У війську всім Добриня заправляє, у місті теж, — повідав Свенельд. — Може, то і не найгірший з помічників: дружину добре тримає у руках, не так, як Блуд; данину збирає…

Тур дуже уважно подивився на старого:

— А правду казав боярин Сіверко, що з тих пір, як Олег сів на князівство, древляни жодного разу сповна данини Києву не сплачували?