Сергій Батурин - Охоронець

«Ось, ось воно!» — зрадів шаленою лютою радістю старий варяг. І здогадався: а ти, хлопче, не дурно це запитав.

— Не знаю. Коли я збирав, — все сплачували, повною мірою.

… З тих пір у Варязькому полку Турова сотня, зібрана цілком з русичів, нічим не вирізнялася з-поміж інших.

Нормани говорили між собою, що Лют загинув від меча зі зброєю в руці (дарма, що це не меч, а мисливський спис), і через те неодмінно попаде до Валгали. Ті з них, хто прийняв християнство, вважали — неодмінно до раю.

Майже рік чекав старий варяг і — дочекався.

Якось на раді, що її зібрав князь, йшлося про скарбницю: спустошена ще Святославовими походами, вона ніяк не наповнювалася як слід, бо після смерті княгині Ольги ніхто про неї постійно не піклувався.

— Ще б їй не бути такою! — сказав Свенельд. — Древляни данини майже не платять, на них дивлячись, вже й словени, і в’ятичі, і кривичі намагаються так само робити. Суздаль… та що там, вже і Чорнігів щось хитрувати почав!

— Он що… — недобро сказав князь. — Ну, якщо так…

Назавтра до Овруча надіслали грамоту: сплатити недоплачене за всі останні роки.

Олег послав якусь крихту — для годиться. З Києва — знов: все, повністю і одразу. Тоді не дам нічого, розлютився Олег і наказав воєводам готувати військо та перевірити укріплення.

— З древлян данину одвіку силою виривати треба! І твій дід туди ходив, і батько з бабцею, і я мав з ними клопіт, — підбурював князя Свенельд.

— То що, на брата війною йти? — дратувався Ярополк.

— А ти, княже, в Олега спитай: добром даси чи мені самому по своє ж таки прийти? — підказав Блуд.

Щодо війни з древлянами погляди воєвод збігалися.

— А що робочич скаже?

— А буде і йому наука: на Русі один господар, — Блуд знову знайшовся.

У ці дні Тур завітав до Вовка. Вчитель ратної справи ще більше постарів і посивів, але тримався непогано: кілька хлопців виконували бойові вправи, а дід постійно поправляв, пояснював, показував, кидаючи на траву то одного, то другого.

Побачив Тура і оголосив перерву. Учні відійшли і стали зачаровано роздивлятися сотника, якого міцно обіймав старий воїн.

— Як справи, синку?

— Свенельд заходився військо готувати, здається, князь налаштувався в похід.

— На печенігів?

— Кажуть, на древлян, — сказав Тур.

— Там же брата княжого уділ, — засумнівався Вовк. — Ще ж за Ольжиних часів вони були обидва — як одне; це Володимир — з другого стовбура гілка. Його князь Святослав і відправив подалі — аж у Новгород.

— Як убив князь Олег Люта — між ними як молонья вдарила.

— Отакої! — Здивувався Вовк. — Виходить, Куря і далі житиме. Виходить, Лютова голова дорожча тепер за княжу…

— Та тут ще одне: як загинув князь Святослав, древляни данини не везуть, скарбниця порожня.

— Так-так. А що Свенельд? — поцікавився Вовк.

— Постарів одразу, як сина вбили.

— Постарієш. Он аж коли відгукнулися йому ті давні древлянські походи.

— І ти ж там був, батьку? — спитав Тур і очі його загорілися.

— Ти не змінився, — усміхнувся старий. — Був. Страшна то війна — брат на брата.

Крапля за краплею почався дощ, старий звелів учням іти додому, запросив Тура до своєї хати і став розповідати. Довго слухав його молодий сотник, а потім запитав:

— То древляни колись були — могутнє плем’я?

— Мабуть, таким само, як Полянська Русь, і пам’ять про це інколи бентежить їх. Тому вони Олега і підмовляють, як Свенельд — Ярополка.

— Не годиться на Київській землі чужому князю творити суд, тим більше — скорий та неправий, та ще й отроків вбивати!

— Не годиться, — погодився вчитель. — Та ще гірше війну усобну починати.

— А все ж хай знають, хто на Русі господар!

— Знатимуть, — невесело запевнив Вовк.

Лаврові здавалося, що у фортеці не змінюється нічого: ті само піклування про військо, про укріплення. Ну, інколи треба жителів розсудити: хто межу переорав, чия корова у посіви зайшла… Воєвода — це ж княжа рука у місті. А так: підтримуй залогу та мури у доброму стані, от і все. Лавр навіть завів собі жіночку; спочатку навідувався до неї, а тепер інколи і на ніч залишався.

Не такою видалася стара (чи не за Траяна заснована) фортеця Вишаті. Колись, під час війни з хозарами, він бував тут, і різницю помітив: мури відремонтовані, дубові ворітниці замінені і залізною бляхою оббиті, додалося укріплень, і за всім цим пильнує добре навчена сторожа.

— Сотник Вишата з дружиною, — відрекомендувався він вартовому. — Сповістіть воєводу і проведіть мене до нього.