Сергій Батурин - Охоронець

Лише де-інде спалахував короткочасний опір, та одразу стихав. Сотні передового полку перемішалися і розтеклися містом — грабувати. Різанини ж не було: не встигли воїни розпалитися як слід, а древляни покірно віддавали переможцям усе.

Тур з Вороном йшли якоюсь вулицею — кілька відданих бійців про всяк випадок поряд.

— Правду казав Вовк: усобна війна — страшна біда, — сказав другові сотник.

З розчиненої хвіртки назустріч їм швидко вийшов трохи знайомий варяг, сказав просто:

— Тут нічого брати! — і швидко зник за рогом. Друзі увійшли: звичайна оселя, на Подолі таких — скільки завгодно. Серед двору лежав убитий літній чоловік, вдягнений волхвом. Мрець обома руками тримав горло розрізаного лантуха, а навкруги були розкидані якісь невеличкі дошки.

Тур підійшов і підняв одну: на дошці гарячим залізом було випалено: «І ОТ ОТЕЦЬ ОРЬ ОДВІВ СТАДА СВОЇ І ЛЮДИ ВІД НИХ…» Тур придивився: і на другій літери, і на третій. Всі дошки пописані.

Ворон зазирнув у хату: нічого не забрали, та й брати, власне, нічого було; небагатий чоловік був цей мрець.

— Не хотів, виходить, віддавати свої письмена, — сказав сотник.

— Той думав: щось коштовне у лантусі, забив волхва, а потім побачив ці дошки, кинув та й пішов, — відновив події Ворон. — Звісно, нащо чужинцеві це?

— Чужинцеві, може, й не треба… Дарма людину вбив варяг, — сумно промовив Тур і наказав воїнам якось скласти все у лантух та забрати з собою.

Раптом на подвір’я зайшов сотник Вишата. Подивився уважно, підійшов, взяв одну з дощечок, прочитав вголос:

— «ТОДІШНЄ НЕ БУЛО ІНАКШЕ, І СЬОГОДНІ ПРИБУВАЄ ДОСИТЬ НАМ».

Здивувався Вишата, аж лобом зморшки пішли:

— Що це? Нащо воно тобі, сотнику Туре?

— Не знаю, що це. Руськими письменами писано — спалить котрийсь з варягів, то й не довідаємось, що воно таке, — відповів той.

— Залиш це тут, я тобі інше дам почитати, — запропонував Вишата.

— Давай і своє, — чомусь легко погодився Тур. Читати, як і більшість киян, він, звісно, вмів, але нічого, крім батькових нотаток, ніколи не читав. Але Слав змішував клей з сажею і писав гострою паличкою по бересті: «Мечів два на десяти» або: «Ніж Костомасі за дві ногати».

— Я й не знав, що ти такий любитель читати, — зронив Вишата та пішов собі.

— Чим це він невдоволений? — здивувався Ворон.

— Не знаю.

Тур подивився: все зібрали.

— Пішли звідси, — наказав усім. Виходячи з міста, друзі побачили страшне: з рову виймали щойно знайденого мертвого Олега. Мабуть, натовп втікачів скинув туди князя, і він не зумів вибратися з-під тих, що привалили його.

Ярополк плакав і докоряв Свенельдові:

— Дивись! Ти цього хотів!

Воєвода байдуже дивився і мовчав.

У Києві Тур читав — читав свої письмена — мало що зрозумів. Він добре знав ковальську справу, дуже добре — військову. Потроху навчився розбиратись у складній плутанині людських стосунків. Та цього було замало, щоб зрозуміти, про що писалося на старих дошках. Він зібрав їх усі і відніс до Вовка:

— Батьку, що це?

Той довго розглядав їх, ворушив губами, розкладав за якимось незрозумілим порядком, знов читав, міняв деякі місцями, зупинявся на окремих словах, щось шепотів, знов читав… Це тягнулося дуже довго, але молодий сотник терпляче чекав, бо сам же запитав, та й дуже ж було цікаво.

Нарешті старий видихнув:

— Все збігається. Виходить, древлянські волхви зберегли це…

— Батьку, про що ти? — не втерпів Тур.

— Я багато чув про ці дошки, але їх давно вже ніхто не бачив. Але все збігається одне до одного: мабуть, це воно і є — Велесів літопис.

— Що за літопис? — не зрозумів Тур.

— Це, синку, родовід Руси, — урочисто сказав старий. — Довго розповідати, а одразу — не вийде.

— То хай це полежить у тебе, за другим разом почнеш розповідати, бо мені вже час, — заспішив Тур.

— Добре, хай буде так, — погодився Вовк.

В місті сотника приголомшила несподівана новина — помер Свенельд. Тур зрозумів: старому воєводі не стало чим жити: ані любов’ю, ані помстою…

Частина друга. Князь Володимир

Помер Свенельд — не стало заступника. Тур одразу відчув на собі Блудову неприязнь. Не чіпав воєвода варягів, мабуть, стерігся, а от для Турової сотні привілеї скінчилися. Сотник раз у раз все важче знаходив час ходити до Вовка.

Письмена, впорядковані рукою мудрого старого, набули логічної довершености і змісту. Тур уже легко розумів, про що йдеться на цих дошках. Дещо дивувало: по-перше, літери були вирівняні не звично, по нижньому краєві, а по верхньому — здавалося, висять вони на невидимому мотузкові; по-друге, — зустрічалися неруські слова.