Сергій Батурин - Охоронець

— Древляни одвіку живуть поряд з поляками та чехами, от від них і понабиралися, — пробурчав на здивоване запитання Тура дід.

— Звідки ти все знаєш, батьку?

— Це тепер нікому нічого не треба, — з болем сказав Вовк, — руська віра занепадає, капища занедбані, прадавні знання майже забуті, християн все більше; церков своїх набудували…

— Хіба християни з церквами Русі заважають? Хай собі вірують, як хочуть.

— Хай би! — голосно і незвично гаряче промовив завжди врівноважений Вовк. — Якби своє не губилося. А так виходить, що до їхньої появи і Русі не було, а так, сама дикість!

Говорили ще довго, потім повечеряли, і Тур пішов до сотні.

Зранку його викликав князь:

— На кордонах неспокійно: печеніги заворушилися. Посилаю тебе із сотнею Лаврові на підкріплення.

— Коли, княже?

— Негайно.

— Скільки в мене часу, щоб зібратися? — спокійно спитав Тур.

— Що тобі збирати? Їжу на дорогу вже зібрано. Вирушай зараз же!

— Вирушаю, княже.

Поряд з Ярополком переможно сяяв лицем Блуд. Тур вклонився і пішов.

«Дошки забрати не встигну, — розмірковував дорогою він. — Та нічого, хай у Вовка полежать! Він їх збереже». Крім Велесових дошок, йому не було за чим жалкувати у Києві. Він зібрав сотню і закинув:

— А що, давно ми Святославової ходи не куштували?

— Давно вже, — озвався десятник Колесо.

— От сьогодні і наїмося її досхочу. Наказав князь поспішати на допомогу Лаврові: щось йому там печеніги дошкулили.

Вояки не дуже зраділи, бо кому ж сподобається міняти столицю на далеку невідому фортецю? Але наказ є наказ — сотня пішла. Біля брами їм зустрівся Вишата, що саме ніс варту із своїми людьми; він заздрісно дивився на Турову сотню: «Мені б таку!»

«З Асмудом не попрощався», — згадав Тур.

— Вклонись за мене Асмудові та Милі, — попросив Вишату.

Сотня вийшла за місто і одразу пішла знаменитою «вовчою риссю» — п’ятсот кроків тюпки, п’ятсот — швидким кроком. Вишата довго дивився їм услід: з міста йшли кращі руські бійці.

Коли Київ зник за обрієм, Тур наказав:

— Звична хода.

Але і «звична» була такою, що у княжому війську хіба що нормани змогли б її витримати. Великого обозу одній сотні не треба, — кілька коней, навантажених харчами, — тому Турів перехід першого дня був ніяк не меншим, ніж колишні Святославові. У Тура не було жодного новачка: ще в Ікморовому полку пройшли військову науку ці люди. Наче і не було пустих і нецікавих років: сотня знов жила тим життям, для якого й була створена.

День — ніч, день — ніч, не знають втоми русичі: короткий перепочинок відновлює їм сили. Ще доба, друга, третя…

— Ми хоч правильно йдемо? — запитав якось Ворон.

— Авжеж. Навчені за Ярилом та зірками дорогу знаходити, — запевнив Тур, а зранку наказав:

— Вороне, твій десяток йде у дозор.

Той з трьома бійцями пішов уперед і по троє вислав з боків сотні. До місця дісталися без особливих пригод. Лавр страшенно зрадів, проте здивувався:

— Ну, трапляється дещо, та й те рідко. І не просив я підкріплення, хоч воно, звісно, не зайве. Цих людей я ще з Доростолу знаю.

Він запросив Тура і всіх десятників ввечері до себе. Тур бачив, що його люди радіють нагоді знов служити з самим Лавром і відчув, як у грудях почав ворушитися хижий звір ревнощів. Сказав про це Воронові.

— Ти ж любиш Лавра, — заспокоїв друг, — чому б їм його не любити.

Тур і сам це розумів, але позбутися неприємного почуття одразу не міг.

Увечері ж, за воєводиними напоями та наїдками, Тур потроху відійшов. Лавр лишився колишнім Лавром; здавалося, от-от скаже: «Вчись, теля!», але він поставився до сотника з особливою повагою: посадив праворуч від себе, сказавши десятникам: «Сідайте, як знаєте, бо всі тут рівні»; пригощали першого — Тура, а ще Лавр кілька разів назвав сотника другом.

Пом’янули небіжчиків — умерлих та загиблих. Тур крадькома подивився на ліву руку; там тьмяно жовтіла єдина тепер його золота річ — пам’ятна ромейська бранзулетка.

Стався Турові в нагоді набутий з Асмудом досвід: він, хоч пили багато, добре відчував, яку кількість меду він може спожити, щоб не втратити пам’яти і здорового глузду.

Назавтра Лавр запросив Тура з Вороном до себе знов. Побачивши, як вбраний цього разу стіл, Тур здогадався: буде розмова.

Лаврові не було багато чого розповідати, він розпитував і уважно слухав. Чутки доходили і сюди, але тепер в нього була можливість довідатись про все від людей, які були самовидцями останніх подій: