Сергій Батурин - Охоронець

Чому так не сподобалася Блудові Турова сотня, він, мабуть і сам би не пояснив. Зненавидів, от і все. Може, тому, що Свенельд її любив? Або тому, що у війську вкорінилася думка, що ця сотня — найкраща? Про його людей, коли він був сотником, так ніколи не говорили. Довелося вдатися до неабияких хитрощів і докласти шалених зусиль, аби помітив його та наблизив до себе сам князь. Як помер Свенельд — поряд із старим Блуд ніколи не відчував себе сильним — так і почалося:

— Княже, нащо у Варязькому полку Руська сотня? Вона там ні до чого.

— Свенельд же держав чомусь, — задумався князь.

— Йому так його родич Асмуд радив, а він Турові — приятель, пиячать разом.

— Тур хіба п’яниця? — здивувався князь. — Службу несе добре. А куди ж я цілу сотню подіну?

— Не знаю, куди її подіти.

— Може, у молодшу дружину? — розмірковував Ярополк. Воєвода розгубився (цього йому тільки бракувало):

— Там місця нема.

— То куди ж?

— Я подумаю, княже, — пообіцяв. І надумав. А коли Тур пішов з Києва, злякався: небезпечним здалося збирати Тура з Лавром разом.

Не минуло і двох місяців, як Лаврові полетів новий наказ: повернути Турову сотню до Києва. Воєвода нічого не зрозумів і відправив сотню назад, а тільки вона увійшла до столиці, у супроводі Асмуда — нового воєводи Варязького полку — з’явився сам Блуд:

— Князь наказав передати, що у ваших послугах в нього потреби більше нема. Здайте майно і можете бути вільні.

— А гроші? — у розгубленій тиші дзвінко пролунав голос Ворона.

— Які ще гроші? — витріщився Блуд.

— Утримання за останні два місяці, — майже зухвало заявив десятник. Лавр справно видавав сотні гроші, але Блуд нічого про це не знав:

— Отримаєте в скарбника.

Більше Блуд не сказав нічого, пішов гордо; Асмуд співчутливо подивився на приятеля, але змушений був наздоганяти воєводу.

Це була нечувана образа: їх, героїв останнього походу князя Святослава, бійців славетного Ікморового полку, викидали геть, хоча провини за собою вони не знали.

Як не крилися Тур із Вороном, у сотні стало відомо, що робили вони у Степу (не удвох же були), повага до молодого сотника ще більше зросла, тому, одержавши вдруге (дякувати Воронові) утримання, люди прийшли до нього:

— Що станемо робити, сотнику?

Тур, спантеличений та ображений не менше, ніж вони, сказав:

— Такі воїни, як ми, потрібні всюди.

— На Південь, у Царград подамося, — запропонував хтось.

— Ти що, здурів? — заблищав очима сотник. — Давно ми з ромеями билися, а тепер прийдемо до ворогів: візьміть нас на службу?

— А що? — сумно посміхнувся Ворон. — Вони русичів завжди радо беруть і платять добре. А нас тим більше візьмуть, бо добре знають…

— Мені таке не до вподоби. Я не піду, — відрізав Тур. — Хто хоче — йдіть.

— Може, до ляхів, до князя їхнього Мешка, — сказав десятник на дивне ім’я Колесо. — До угрів або ще й далі на захід: там, кажуть, хранки якісь є.

— У вільні люди! — пролунало. Говорили, сперечалися… Ворон слухав-слухав, а тоді не витримав:

— На Південь, на Захід! На Схід ще підіть проситися!

Всі замовкли. Настала важка, густа тиша. Ворон перевів подих, — а навіть у битвах раніше дихав рівно — і вже після того, як малим дітям, почав пояснювати:

— Треба йти на північ. Там — Новгород. У Новгороді — князь Володимир. Якщо ми Ярополкові не потрібні, може, Володимир нас візьме?

— Кажуть, Ярополк зібрався з Володимиром воювати? — запитав Колесо.

— Тим більше ми йому потрібні, — визначився Тур.

— Ну… і що далі? Так сотнею і підете? — спитав увечері у сотника Вовк.

— Вирішили різними шляхами по двоє-троє.

— Оце правильно: не впадатиме у вічі, — схвалив загальний намір Вовк.

— І коли ж?

— Зранку по мене прийде Ворон, він у батьків на Подолі ночує.

— А ти до брата підеш ночувати? — невпевнено якось спитав старий.

— Хочу ночувати у тебе.

— От і добре, — зрадів дід. Зранку з’явився Ворон з двома кошлатими печенізькими конями (з тих, що недорахувалися Куріни мурзи). Навантажили вбоге збіжжя, розпрощалися з дідом, сіли верхи та й поїхали. Дошки цього разу Тур забрав.

Пара озброєних вершників у добрій одежі та кольчугах зникла за рогом…

Князь Володимир у розпачі бігав палатою, примовляючи:

— Що робити? Що робити?

Зупинився — і до Добрині:

— Він вимагає за три роки все і одразу. Ми коли останній раз давали?

Добриня вдав, що напружено підраховує, почав загинати персти, ворушив губами і, нарешті, відповів: