Сергій Батурин - Охоронець

— Я не заважав жити і вірувати, як їм подобалося, — гарячкував Ярополк. — І що ж? Виявилося, що я заважаю їм вже тим, що вірую не так, як вони!

І раптом до Вишати:

— Знайдеш мені тих п’ятьох, я судитиму їх княжим судом.

У Верхньому Місті лишилося тільки одне капище, саме до нього і попрямував Вишата з двома десятками своєї сотні. Біля величезної постаті Перуна (грубе різьблення, вуса — позолота) з колоди старого дуба стояли восьмеро волхвів і щось жваво обговорювали. Коли дружинники оточили їх, Вишата спитав:

— Хто з вас був на Боричевому току?

Один, високий та жилавий, усміхаючись, відповів:

— Колись усі були!

Вишата подивився: наче ті, а, може, й не ті: волхви були всі однакові: худі, бородаті, з довгим нечесаним волоссям, у сорочках з грубого полотна.

— Не колись, а щойно! — почав сердитись він.

— Щойно ми тут були, — знов той самий голос.

— Перевірте, — наказав дружинникам сотник, — ті, хто бігли, мали спітніти.

Волхви підступили ближче до ідола.

— Не тобі, сотнику, нас перевіряти! Ти віру руську на чужоземну зміняв, ромейський посіпако! — вигукнув глухим голосом невисокий, каламутноокий жрець.

Злетів кулак у залізній рукавиці — впав жрець і вже не дихав.

— Хапайте їх усіх! — наказав Вишата.

Волхви спочатку опиралися, і досить вправно, але де там: один впав, другий, а тих — зламали та позв’язували. Лише один — той, довгий, — якось вирвався та втік: не наздогнати його у залізній броні!

— Це ті? — спитав князь.

— Інших там не лишилося, — сказав Вишата.

— Чому четверо?

— Вони пручалися, так трьох забили, а один втік, мабуть, на Поділ.

— Чим заважав я вам? — звернувся до волхвів князь.

— Через тебе та бабцю твою віра руська занепадає!

— Он як? Хіба я кого силував вірувати?

— За тобою бояри та воєводи до церкви йдуть, за тими — сотники та дружина, а там і прості люди тягнуться. Менші за більшими! Ти не туди Русь ведеш! — люто закричав жрець з підбитим оком. З рота летіла слина.

— Заткни йому рота розпеченим залізом, володарю! — несамовито заволав Блуд.

— Ти ж велесич, русовір, — здивувався Ярополк. Воєвода розгубився.

— А ти що порадиш, сотнику? — це князь уже до Вишати.

— Відтяти голови, допитавши спочатку, хто втік.

Жрець з синцем раптом впав та почав страшно битися головою об підлогу. Губи його вкрила піна, а зіниці зробилися малесенькими, як піщинки.

— Чорна хвороба, — визначив Блуд.

— От що: дайте їм по півсотні різок та проженіть з міста геть! — розпорядився князь. — Вранці щоб їх не було, неначе корова язиком злизала!

Вранці князеві доповіли: жрець Богомил Соловей з’явився на Подолі на Торжищі у розірваній сорочці і розповідав, що дружинники на чолі з Вишатою повбивали всіх волхвів Верхнього міста, а ще підбурював народ встати за стару віру. Люди, що їх відрядив князь, повернулися ні з чим: ні видом Богомила видати, ні слихом слихати; або втік, або його надійно сховали.

Трохи втішало одне: до півсотні княжих різок з певних особистих міркувань воєвода Блуд додав дюжину своїх, а дружинники, що справляли покарання, були хлопці міцні і сідниці волхвам пошкодили добряче. Потім їх вивели за місто на оболонь, і волхви дременули світ за очі.

На Подолі ж чутка летіла птахом і росла, як опара у діжі. З’явилися страшні «подробиці»: Вишата, мовляв, різав власноруч горлянки; весь у крові, танцював на грудях мерців і сміявся. Те, що деякі волхви зникли, чомусь лише посилювало впевненість подільського люду: вбили.

… Богомил, убраний та підстрижений по-ковальському — не впізнати, — вийшов із Славової хати, перейшов двір і, нагнувши голову, ступив у кузню. Шпак порався один — помічників відправив до родичів ще вчора. Він наче щось відчув: не встигли хлопці піти з двору, з’явився жрець. Шпак вислухав його, підстриг по-своєму, перевдяг у старий одяг, що лишився ще від Слава, і сказав:

— Кілька днів будеш коло мене. Тут тебе не шукатимуть, а згодом вигадаємо щось.

— Ну що, ковалю, мабуть, сьогодні треба мені йти, — сказав Богомил.

— Залишайся, — невпевнено відповів Шпак.

— Не можна. З тих пір, як вигнали Тура, дім його брата — не найкраща схованка. Люди князя вчора обшукували Торжище, можуть прийти і сюди. Тоді буде зле. Треба мені йти до друзів, на Волинь.

Насправді Богомил вирішив піти у протилежний бік — до Новгорода.

Тур і раніше знав жінок, але ставився до них, як спраглий до джерела: знайшов, втамував спрагу — от і дякую. Він зрідка думав про своїх подруг і майже не згадував. Хіба що першу — болгарку з Преслави. Тоді сталося все дивно, несподівано, і юний Тур, спантеличений, навіть ім’я забув спитати. А от духмяне волосся, гарячі губи, ніжні долоні — пам’ятав. Пружні перса згадував. Тоді, оговтавшись, вирішив: «Ім’я завтра спитаю», а назавтра він був уже далеко. Раз по раз згадуючи її, Тур думав: «Добре, що першою була вона, бо навчила болгарка моє тіло любити». Тіло. А душа Турова не прагнула кохання.