Сергій Батурин - Охоронець

Три дні водив Путята киян Новгородом: оце — Торгова сторона, це — річка Волхов (не більша за Почайну), а на тому березі — Людин кінець, Неревський.

На четвертий день їх ніхто не чіпав, а ввечері Путяті донесли: Ворон нікуди не ходив, а Тур носив до головного з волхвів якісь дошки і весь день про щось із ним гомонів.

Наступного дня приїхав гонець з листом від Сіверка. Серед різних новин була там і така: «Блуд вигнав Тура».

Потроху збиралася Турова сотня. Не вистачало одного десятка — того, де десятником був Колесо.

— Мабуть, вирішив таки до Мешка податися, — припустив Ворон.

Місяць по тому Добриня спитав у Путяти, що він думає про Турових людей.

— Це краща сотня у дружині. Твоя, посаднику, правда: ця сотня всього мого полку варта, — відповів воєвода. Тоді посадник покликав Тура:

— Що ти скажеш про наше військо?

Той чесно сказав:

— Таке, як воно є, проти Києва не встоїть.

— Чому? — вп’явся в нього очима Добриня.

— В Ярополка війська більше і навчено воно краще. А Варязький полк — просто страшна сила.

— А скільки треба часу, щоб навчити?

— Принаймні рік, — твердо сказав сотник.

— А якщо не встигнемо?

— Тоді бій приймати безглуздо. Буде другий Овруч. Треба відвести Путятин полк (він найкращий) у безпечне місце, всім іншім наказати сховатись по селах — Новгородська земля бо велика! — і починати готувати справжнє військо, яке було у Святослава. Непогано було б найняти тисячу-другу норманів.

— А Новгород?

— На якийсь час здати. Коли буде справжнє військо, Новгород ми повернемо. А от після кривавої поразки — навряд.

Хоч Добриня сам казав щось подібне Володимирові, йому було дуже гірко чути це від чужинця.

— Де взяти грошей на справжнє військо?

Сірі Турові очі набули кольору булату; булатом же задзвенів і голос:

— Я думаю, посаднику, гроші є!

На мить Добрині здалося: старий Свенельд причавив його важким поглядом.

Через силу скинув Добриня маячню:

— А, може, ліпше найняти варягів?

Колись Асмуд пояснив Турові різницю між варягами і норманами. Виявилося, що новгородці, на відміну від киян, її добре знають.

— Можна і варягів, та хоч би тисячу норманів — обов’язково, — спокійно, але наполегливо сказав Тур.

Незабаром прийшло нове повідомлення з Києва: за наказом Ярополка забито багато волхвів і зруйновано декілька капищ. Від себе гонець додав, що особливо лютував сотник Вишата.

Церква святого Іллі була зовсім не такою, як та, що наснилася Вишаті колись у Корсуні. Вона не летіла, легка та струнка, у небо; ні, ця церква, міцна і добротна, твердо і впевнено стояла на землі. Але точно так — урочисто і святково — гули чистою міддю її дзвони, але так само джерельно чисто та дзвінко (руси — співати майстри) виводили мелодії півчі.

Іван-Вишата поставив свічку, перехрестився, вклонився образу і раптом відчув: вперше з тих пір, як прийняв він хрещення, у храмі не опанувало ним відчуття душевного спокою. Щось заважало йому забути все і поринути душею в цей чарівний спів… Поруч зосереджено молилася Федора. Зусиллям волі він зосередився і одразу зрозумів причину: кожною порою шкіри відчув сотник на собі чийсь уважний важкий погляд. Обережно, неквапливо озирнувся: неподалік стояв Ярополк. Князь, глянувши сотникові у вічі, відвів погляд.

— Не знав я, Вишато, що ти теж у Господа віруєш, — вийшовши після служби з церкви, сказав Ярополк.

— Во Христі я звусь Іваном, — спокійно повідомив князя сотник.

— А в дружині — Вишата, — уїдливо посміхнувся князь.

— У Києві знають сотника Вишату, і нікого не обходить, що існує раб Божий Іван. Я служу тобі старанно і вірно, і нікому, крім оцих, — кивнув головою на волхвів, що зустрілися їм, — нема ніякого діла, як я вірую.

— Так, це нікого не обходить, — погодився государ і почув ззаду себе прокльони: волхви, відійшовши на безпечну відстань, несамовито лаялися, бажали відступникам всіляких негараздів, а деякі навіть плювали у їхній бік.

Охорона, що шанобливо ввічливо трималася позаду, кинулася до жреців, але ті прожогом майнули поміж будинками і зникли там — наче розтали. Князь сполотнів, стис щелепи, очі примружив, брови зійшлися до перенісся:

— Як сміють вони плювати в князя? — просичав.

Вишата побачив зціплені побілілі князеві пальці.

— Великий князю, вони — язичники та дикуни, — сказала, підійшовши, Федора.

— Це не дозволяє їм бажати государеві трясці у печінку і не виправдовує їх, — заперечив князь і прискорив ходу. Тільки тепер Вишата зрозумів: князь ішов поряд з ним від самої церкви, розмовляв. Раніше ніколи такого не було. Невже це сталося тому, що були вони однієї віри?