Сергій Батурин - Охоронець

Та й ніколи було про це думати: навчання війська новгородців забирало весь час та сили. Киян розподілили по десятках Путятиного полку і почалося: переходи, вправи, піший бій — вся премудра військова наука. Тур пригадував, як вчили його самого і вимагав, аби тепер робилося так само.

Справа зрушила з місця: новгородці все-таки були не новачки, а Тур з Вороном завели ще й змагання між сотнями: з пішого бою, стрільби, переховування в лісі. А ще перегони: котра сотня до зазначеного місця першою дістанеться. Спершу новгородці було сердилися: нащо нам це, ми й так не перший день у війську.

Тоді Тур запропонував: оберіть з полку найкращого, і хай він позмагається з будь-ким із киян. Вийшов новгородський сотник, кремезний, як ведмідь, і показав рукою на Ворона. Їм дали незагострені навчальні мечі; киянин погойдав його і відкинув убік.

Як вітерець воду ставка, схвилювало новгородців обурення:

— Нахаба! Провчи його, Угоняю! — Той недбало штрикнув мечем у живіт Воронові — лезо потрапило у порожнечу. Вдруге вдарив, вже без жартів — знов не влучив! Угоняй розмахнувся і рубонув навскіс. Ворон пішов з лінії нападу вбік (зовсім трішечки, але так, щоб його не зачепило лезо), перехопив руку велетня, продовжив рух зброї, а насамкінець змінив його. Угоняй через голову важко гепнувся на землю.

— Ах! — як один видихнули приголомшені новгородці. Ворон спокійно стояв з Угоняєвим мечем в руці. Угоняй ледве встав і пошкандибав до своїх, тримаючись за поперек.

— Як він це зробив? — прошепотів переможений. Сторожким тренованим вухом Тур почув його:

— Хочете знати, як він це зробив? Добре, ми навчимо вас.

Не до любові було Турові, не до дівчат та жінок: чутки, одна одної тривожніша, ходили Новгородом: в Києві Вишата побив волхвів, до Ярополка прибули посли з Константинополя, Ярополк наказав руйнувати капища; нарешті — Ярополк збирається на Новгород.

Якось прийшов Добриня і запитав лише одне:

— Встигаємо?

— Не встигаємо.

Ця думка вже давно не давала Турові спокійно спати, вона пульсувала у ньому: не встигаємо. Бракувало часу. Він гнав своїх людей: не встигаємо, ті збільшували навантаження: не встигаємо! До речі, виходив дуже непоганий полк, але ж всього один! Свенельд, великий майстер війни з неабияким досвідом воєводи, готував Ярополкове військо три роки, а в Тура, молодого ще сотника, було лише кілька місяців. Не встигаємо.

Посадник помовчав, а потім наказав:

— Прийдеш увечері до мене додому на Людин кінець. Знаєш, де це?

— Людин кінець знаю, це на тому березі Волхова, — пригадав прогулянки з Путятою у перші дні Тур. — А де там твій дім — не відаю.

— Аби ти не блукав, я пришлю по тебе, — знайшовся посадник.

Раннього вечора — ще й сонце не сідало — до Тура прибіг здивований Ворон:

— Там тебе дівка питає.

— Яка дівка?

— Гарна. І коли ти встиг, — підморгнув друг.

— Що ти верзеш? Я чекаю людину у важливій справі…

— Може, вона саме у важливій, — солодко проспівав Ворон.

— Проведи її сюди, розберемося, — не сприйняв жартів Тур. Вона ввійшла, вдягнена просто, але не бідно. Темно-русі коси, зеленкуваті очі, посаджені трохи ближче одне до одного, ніж треба, тонкий стан, кругленькі перса нахабно здіймаються під сорочкою — вся вона була якась дуже ладна. Не встиг сотник нічого спитати, як вона чемно вклонилася і впевнено почала:

— Сотнику, батько наказав провести тебе, аби ти не блукав Людяним кінцем.

— Ти — дочка посадника Добрині? — спитав Тур.

— Так, і він хоце бацити тебе, — зацокала вона. Кияни вже звикли до чудернацької говірки словен та кривичів: тут, на Півночі, не розрізняли звуків «ц» та «ч»; у деяких краях, де треба й не треба вимовляли тільки «ч», в інших — тільки «ц».

Дорогою Тур поцікавився:

— В тебе ж батько з Любеча?

— Так.

— Він же не цокає, чого ж ти так говориш?

— А в нас, крім батька та Путяти, всі цокають, — усміхнулася вона. Помовчали, тоді сотник знов:

— А як звуть тебе?

— Любава, — ледь чутно прошелестіла.

На Тура чекали сам Добриня, вірний його Путята, сотник Угоняй та якийсь стомлений волхв з невловимо знайомим обличчям.

— Цих ти знаєш, — одразу почав господар, — а це (на волхва) — Богомил Соловей з Києва.

— З Верхнього капища, — пригадав Тур жреця.

— Боюся, нема вже Верхнього капища, — підвів той порожні очі.

— Так це правда — про Вишату? — жахнувся Тур. — Не чекав я від нього.

— Трьох мерців вночі винесли звідти ми із Шпаком.

Тур напружився, а волхв розповідав: