Сергій Батурин - Охоронець

— Ніколи не давали.

— Як то не давали? — не очікував такого князь.

— З першого дня, Володимире, як ти тут князь! Жодної куни ми Києву не дали!

— Ми ж збирали?

— Збирали. Всі ці роки до останньої ногати, — спокійно сказав посадник.

— То де ж воно? — закричав князь.

— Як де? — здивувався дядько. — Звісно, у скарбниці.

— Так треба дати!

— Я б не давав.

— Олег не дав, то Ярополк прийшов до Овруча з військом і вбив його!

— А ти впевнений, — подивися в очі Володимирові Добриня, — що він не схоче тебе вбити, навіть як ти даси? Або не скаже: «Ще давай!», як його дід?

— То і мій дід! — гордо сказав князь.

— Отож, ти маєш знати брата — тут вся порода така: тому треба данини зібрати ще та ще, тому — земель завоювати.

— Як ти смієш? Це ж ти і про мою породу так!

— В тебе лише половина тієї породи, а половина — нашої; вони міри не знають, а ти маєш знати мету! — вагомо сказав посадник.

— Моя мета — Київ! А як прийде Ярополк — я і Новгород втрачу! А, може, і життя. У нього війська — сила-силенна!

— З цими грішми нічого не втрачено, — переконував Добриня. — І війська можна набрати, і когось з Ярополкових ближніх підкупити. Є в мене дехто в Києві — сповіщає про все.

— І що ж там у Києві? — поцікавився Володимир.

— Поки що підготовки, як перед походом на Овруч, непомітно.

— Так не дамо?

— Я б не давав, — повторив Добриня.

— І я не дам! — рішуче заявив Володимир. Щойно посадник вийшов від князя, до нього підбіг Путята:

— Боярине, там якісь двоє прийшли, на службу просяться.

— Що за люди?

— Кажуть, з Києва. Один сотником був у Свенельда, другий — десятником. Тебе питають.

— Варяги?

— Ні, русичі, — визначив Путята.

— Нумо глянемо, хто вони та що.

Обидва зайди були високі на зріст, широкі грудьми ти плечима. На обох були однакові — роботи чудового майстра! — кольчуги. На боці в кожного — добрий прямий меч. Вони були однаково молоді — лише один рум’яний, світлий, майже білий, другий — темноокий, смаглявий, з волоссям кольору крукового пір’я. Обидва чемно вклонилися.

— Хто ви такі? — спитав Добриня.

— Мене звуть Тур. Я був сотником Руської сотні Варязького полку за воєводи Свенельда, а це — Ворон Хозарич, мій десятник, — сказав рум’яний.

— Ворон? — перепитав посадник. — Справді, чорний, як крук. Ну, і чого ви хочете від мене?

— Хочемо служити Новгородському князеві Володимиру, — як старший відповів за обох Тур.

— А скільки ти був сотником? Щось дуже ти молодий… — допитувався новгородець.

— Майже чотири роки. Ще з Доростолу.

— З Доростолу? Тур… Тур… — почав пригадувати щось таке Добриня. — Тур, що вбив Анемаса, — це ти?

— Це я.

— А чого ж це тобі в Києві не служилося?

— Воєвода Блуд вирішив, що у послугах нашої сотні в князя Ярополка потреби більше нема, — гірко сказав Тур, — а в сотні всі люди були з Ікморового полку, якщо тобі це про щось говорить.

Колись давно, ще в Києві, Добриня зустрічався кілька разів з Ікмором, але подробиць останнього походу Святослава не знав.

— Свенельдів сотник, переможець Анемаса… — Добриня почухав потилицю. — Такий сотник, мабуть, князеві треба… Та де ж тобі сотню взяти?

— Її не треба брати. Днів п’ятнадцять — і вся моя сотня буде тут. Ми ж верхи поїхали, а вони пішки йдуть.

— Он що… Ну, днів п’ятнадцять почекаємо. Поки що йдіть.

Але Тур не йшов, а тому стояв поряд і Хозарич.

— Що ще? — різко спитав Добриня.

— А ще — уклін тобі, посаднику Добрине, від друга твого — Вовка.

— Ти і Вовка знаєш? — здивувався посадник.

— Він учив мене бойової справи.

— Як він?

— Живий-здоровий, — засвітився Тур. — Молодь вчить. Дозволь піти?

Добриня кивнув головою, і кияни залишили їх з Путятою наодинці.

— Що скажеш, Путято? Доносив мені боярин Сіверко, що Турову сотню відпровадив Блуд десь на кордон. І от — маєш.

— Це було давно, кілька місяців тому. Не пішов він туди, або це — не Тур?

— Уявляєш собі, Путято, що може бути, якщо цей молодик не Тур, або Тур, засланий до нас хитрим Блудом? — запитав Добриня.

— У Новогороді буде ціла сотня ворогів.

— А коли все, що він каже, правда?

— Тоді ми збільшимо дружину всього на одну сотню, — по-своєму рахував сотні Путята.

— Якщо це справді сотня, яка була під Доростолом, вона варта цілого полку.

Добриня побачив очі вірного свого товариша і помічника і додав:

— Не ображайся. У твоїх людей, крім сутичок з ятв’ягами, справжнього досвіду нема. Треба почекати. Поки його люди підходитимуть, може, й Сіверко обізветься. Але дивитися за ними пильно — очей не зводити! Візьмеш їх у свій полк і зробиш так, щоб були вони весь час на людях.