Сергій Батурин - Охоронець

— Кажете, загинув князь Олег у ямі, задавлений? А що ж Володимир?

— Думав, мабуть, відсидітись у Новгороді: далеко до Києва, та й віче за нього.

— Не пристав до жодного з братів?

— Свенельд казав: не любили вони його, все «робочич» та «робочич»; тому і не звали, він же, певно, їм серце не віддавав: хай між собою сваряться, аби мене не чіпали, — сказав Тур.

— Ну то як, невже не чіпали? — відверто сумніваючись, поцікавився Лавр.

— Пішов і до нього наказ: «Данину за всі роки, цілком і одразу», — сумно усміхнувся Тур.

— Тобто, тепер — його черга?

— Схоже. Вовк каже: «Нема війни страшнішої за усобну».

— Мудрий дід, — згадав учителя Лавр. — Як він?

— Живий. Новачків вчить.

— Свенельда шкода, добрий був воєвода, кращий з усіх, — пожалкував Лавр.

Розповідь про Турову овруцьку знахідку він сприйняв спокійно:

— Ти вирішив ті дошки зберегти?

— То не просто дошки, то родовід Русі. Ти послухай…

— Знаю, чув у дитинстві щось таке, — перебив воєвода. І додав:

— Може, і треба зберегти. Хто відає? — і знов перевів розмову на київські справи. Про Івана-Вишату він знав, про Асмуда довідався — здивувався, про Сіверка розповіли — усміхнувся:

— Я так і думав: сотникові грошенята на того товстуна постаралися добре!

І знов про князів:

— Батько велику справу робив, а не встиг загинути — княжичі усобну війну затіяли.

— А батько склав голову коло Порогів, і ніхто за нього не помстився! — з болем вигукнув Ворон.

— Не можна цього робити! — суворо заперечив Лавр. — По-перше, — ніхто не наказував покарати степовиків, по-друге, — тутешньої дружини для цього замало. В того Курі орда — півтьми людей, плем’я його кочує весь час степом — де їх знайдеш? І гріх це — помста! Господь каже: «Аз воздам!»

Тур пригадав: бойові лодії, широкі Федорові груди, хрест, що вискочив з сорочки…

— Тобі — гріх перед твоїм Богом, а нам — не гріх.

— Та не лежить коло Порогів Святославова голова!

Тур вичавив:

— Так це правда — про кубок?

— Впіймали ми торік печенізького розвідника, то він під тортурами казав, що з княжого черепа зробили для Курі кубок, і буцімто хан з голови Святослава вино та кумис п’є і примовляє: «Булгари, хозари, ромеї не перемогли великого воїна, а Куря — переміг!»

Тур мовчав, а хитрий Хозарич почав своє:

— А от християни мені якось казали: на все воля Божа. Звідки ти, воєводо, знаєш, що нема такої волі, аби ми з Туром пішли у Степ?

Видатний воїн, Лавр не був сильним у богословських тонкощах, він подумав: звідки мені знати? Якщо це проти волі Господа — нічого в них не вийде. Спитав:

— Удвох підете чи всією сотнею?

— Сотня дуже помітна, слідів не сховати, двоє — замало. Воронів десяток та я на додачу — якраз, — цілком спокійно, як про давно вирішене, сказав Тур.

— Я тобі, Славичу, цього не дозволяю і не забороняю. Якщо тебе печеніги впіймають — тебе ніхто не знає на Русі. Ти не сотник руський, а простий тать! І пішов ти у Степ красти і грабувати, а не Курі помститися, затям це! І пішов самочинно, бо інакше спричиниш нову війну, яка державі непотрібна. Зваж на це!

— Я зважу, — тихо відповів Тур.

Зранку у стані Курі зробився страшний переполох та галас: прийшли збудити хана, а задня стінка шатра прорізана, на розкішному ложі (все кров’ю просякло) — холодне вже тіло; у земляну, встелену ковдрами, підлогу встромлено короткого списа, з верхівки якого, витріщивши очі, дивилася, у потворній гримасі розтуливши рота, відрізана Курина голова.

До того ж, серед ночі хтось вивів два десятки добрих коней. Печеніги намагалися переслідувати — втікачі скористалися зустрічним вітром і запалили степ.

Мурзи потім дошукувалися: як сталося? Але ніхто нічого не бачив і не чув, жодних слідів не було, та і собаки вночі гавкали не більше, ніж звичайно. І нічого не зникло, крім славнозвісної ханської чаші.

«Через неї і вбили», — вирішила більшість племені: надто він нею вихвалявся…

— Оце і все, що лишилося від Великого князя, — сказав Лавр, тримаючи кубок у могутній руці.

— Треба поховати те, що лишилося, — сказав Тур.

— За руським звичаєм, — додав Ворон. «Не дуже князь шанував ті звичаї», — подумав Лавр.

— Може, Ярополкові віддати? — засумнівався Ворон.

— А чи потрібна йому батькова голова? — спитав Тур. — Всі ці роки не була потрібна. Краще поховаємо.

— Робіть, як знаєте, — сказав Лавр, — тільки таємно.

Друзі добре знали, що треба робити.