Сергій Батурин - Охоронець

— Дикуни, — сказала якось Федора.

Ярополк лютував: брати не сплачували данини, вони не хотіли коритися!

— Коли вже все буде готове? — питав він воєвод.

— Готове, хоч зараз у похід, — запевняв Блуд.

— Ні, не все, — заперечував Свенельд. — Треба так, щоб напевне перемогти!

Він, і справді, готувався, як ніколи.

— Можемо, нарешті, ми виступати? — гримав Ярополк.

— Можемо, — запевнив Блуд.

— Можемо, — погодився Свенельд.

— Невже? — здивувався князь. — Коли ж?

Блуд поспіхом:

— Хоч завтра.

Свенельд спокійно:

— Завтра.

— Тоді взавтра! — зрадів князь. — Зробимо так: ти, Блуде, залишишся у Києві, а ми із Свенельдом підемо на древлян.

— Чому не зі мною? — спитав Блуд.

— Мені Свенельд потрібний там, а ти — тут, — твердо відповів князь. Блуд не наполягав: одна річ — лізти наперед у теремі, трохи інша — у небезпечному поході.

Довгою блискучою змією тягнулося військо крізь браму. Асмуд ішов похмурий: Мила плакала і просила бути обережним. Князь їхав попереду, а Свенельд зупинився біля брами: військо йшло, наче і не було втрат останнього походу; бійці високі, кремезні; залізо обладунків блищить, начищене дбайливо, — от цих би додати під Доростол, все було б інакше. Не така була в Ярополка дружина три роки тому, це він, Свенельд, попрацював добре! Варязький полк іде — Асмуд похмурий. Серед північних богатирів — Руська сотня. Он сотник Тур з десятником Вороном перезирається. Дурні дражняться — «Ковальська сотня». Йолопи! Це — найліпший загін у війську!

Стоїть варяг, повзе військо, чоботи: гуп-гуп. Он Вишата ступає; видно, справу свою знає: нещодавно повернувся і сотню взяв поганеньку, а ось вона — справжня майстерність: люди підтягнулися, йдуть дружно, в усьому славетного свого сотника наслідують.

— Кінноти малувато, — непокоївся Хозарич.

— Достатньо. Древляни не печеніги, — заспокоїв Тур.

— А йде Ярополк непогано, майже як Святослав, — знов до сотника Ворон.

— Майже… — відповів другові Тур.

Насправді те, Святославове, бувале у бувальцях, військо, ходило не просто швидко, як це, а — стрімко. Це знали і Свенельд, і Тур, і Асмуд. Помітив це і Вишата: «Святославового переходу моя нова сотня не подужала б. От і добре, що веде нас не Святослав. Таку ходу люди витримають».

Олегові донесли: Ярополк іде. Не попередив, як батько: «Йду на ви». Та й що там попереджати: до того йшло. Подивився володар Древлянської Землі: і мури начебто в Овручі справні, і війська вистачає, а неспокій у серці. Бігають воєводи, метушаться, накази роздають. Начеб усе, як треба, а долоні спітніли.

Йде на Овруч Великий Київський Князь Ярополк. З усією силою. Швидко йде, майже як Святослав. Згадав Олег бабчину хитрість, наказав води якнайбільше набрати, щоб при потребі вогонь гасити.

Бігають воєводи: Ярополк йде! Скільки там тієї дороги від Києва… Вже прийшов.

Шкіра Олегова просякла потом: прийшов. А війська ж у нього, війська!

Удав із себе спокійного, навіть зміг посміхнутися:

— Прийшов! Ну що, брати мої та друзі, подужаємо?

— Мури у нас міцні, запас добрий — будь-яку облогу витримаємо, — сказав котрийсь з бояр.

— Облогу? — вже своєю справжньою, жорстокою усмішкою вигнув уста Олег. — Річ не в тому, аби за мурами відсидітися; треба Ярополка в полі розбити. Тоді Києву сюди більше не ходити.

Мовчать воєводи. Мовчать бояри. Князь, як печенізький кінь, поніс — не зупиниш:

— Розбити! Вигнати геть! Аби ноги полянської тут не було!

Мовчать воєводи: дивні речі говорить полянської крові князь. А Олег:

— Виводьте військо за мури!

Почали виводити. Розчинилася брама, і стало виходити древлянське військо. Вилетів верхи Олег; плащ на ньому багряний — той само, у якому вбив він Люта. За ним воєводи — заходилися полки виставляти.

— Проти батькової та діда справи пішов. Древлян на битву з Руссю веде, — хрипко сказав Ярополк, ковтнув слину і додав: — Роби свою справу, Свенельде!

Свенельд, проти звичаю, поставив наперед не будь-яких, а добірних: зліва Асмуд, справа — Тур, всередині він сам з варягами. Позаду — нові полки з князем. Дав знати Ярополкові. Той навіть не подивився, чи готовий Олег; взяв списа і жбурнув під ноги своєму коневі.

— Князь вже почав! — вигукнув, як колись, Свенельд, і військо рушило. Зійшлися: загартовані, досвідчені Свенельдові воїни та не знайомі зі справжньою війною древляни. Як розпечена сокира у масло, врізалися в їхні лави кияни. Мечі блищать, дзвенить залізо, лунають зойки. І ніяк, здається, киян вразити не можна, нема у них втрат, а древляни гинуть. Кинувся Олег, хотів підбадьорити передовий свій полк, та ні, зламаний ще Ольгою бойовий дух древлян не відновився: не встояли вони, кинулися рятуватися за мури; підхопив князя потік людей, закрутив: раз виринула червона багряниця, другий та й зникла. Свенельдові люди так напосіли, що не встигли древляни й моста підняти та браму зачинити, лише лізли одне на одного, давили, зіштовхували з моста у рів; забігли до міста, а там здалися. Не стільки їх зарубаних було, скільки вони самі подавили та позатоптували.