Сергій Батурин - Охоронець

— Де поділися ще четверо наших — не знаю. Вишата прийшов з загоном — забрати нас, а ми не далися. Одного — Медобора — Вишата своєю рукою вбив. Почалася бійка, я вирвався і втік.

— За що ж його Вишата? — поцікавився Тур.

— За правду: він назвав сотника ромейським посіпакою.

— Яка ж то правда? — здивувався киянин. — Вишата — звитяжець Святославових походів, він більше ромеїв вбив, ніж той Медобор яблук з’їв.

— А віру ромейську прийняв? — видав як важливий доказ Вишатиної зради Богомил.

— Так… А волхви чим перед князем Ярополком завинили? — розпитував сотник.

— А ми прокляли його, як він з церкви своєї йшов, а Медобор ще й плюнув!

«Ну, й на що ви сподівалися після цього» — подумав собі Тур, але вголос нічого не сказав.

— Потім я кілька днів ховався у кузні Шпака. До речі, в нього велике замовлення від Блуда на зброю. Весь цей час мене, казав коваль, шукали на Подолі. Однієї ночі я вибрався потихеньку з міста, сказавши Шпакові, що піду на Волинь, і почав пробиратися сюди. За Новгород-Сіверським напоровся у лісі на татів: небагато їх, але кому завгодно кучми дадуть, одразу видно! «В мене нічого нема», — кажу. «Все одно, ти нас бачив, — говорять, — через те мусиш вмерти». Ледве вмовив їх. Тому тільки і відпустили, що ненавидять Ярополка ще дужче, ніж я. Ватажок їхній — якийсь Колесо.

«Он воно що, — зрозумів усе Тур. — У вільні люди!» — пригадалося.

— Що ти про це думаєш? — запитав сотника Добриня.

— Найбільше мене турбує зброя — у тій кузні перед кожною великою війною зброю роблять, — відповів Тур.

— А ще ж і Сіверко сповіщає: Блуд почав готуватися, — озвався Путята.

— Я б не називав імен, — зупинив його Тур.

— Здається, тут всім можна довіряти, — образився той.

— Звичні слова інколи злітають з вуст і коли не треба — металево пролунало у відповідь. Богомил мовчазно погодився. «Недарма тримав тебе Свенельд сотником у єдиній на весь Варязький полк руській сотні», — зрозумів Путята.

— Так що робитимемо? — обвів присутніх поглядом Добриня.

— Незабаром Ярополк з військом буде тут. Якщо він поставив собі за мету, — обов’язково прийде, — прохрипів Богомил.

— Якщо прийняти бій, чи не вийде, як тоді у мене з Вороном? — засумнівався Угоняй.

— Гадаю, битися з Києвом нам іще не під силу, — висловився Тур. — У них молодша дружина — тисяча добірних бійців, у нас — дві сотні п’яниць і мисливців, які тільки і вміють, що вепра загнати або поряд з князем проїхатись містом.

— Що ти мелеш? — скипів Путята.

— Я знаю, що кажу, бо починав у Святославовій молодшій дружині. Далі, — спокійно розвивав свою думку сотник, — у них щонайменше вісім тисяч доброго війська, навченого ще Свенельдом, а на додаток — Варязький полк. Ну, і кінноти було під Овручем тисячі зо дві. Отже, приблизна чисельність — дванадцять тисяч. А в нас? Кінноти як такої нема; п’ять полків, з яких лише Путятин може змагатись з будь-яким Ярополковим. Ну, лучників наберемо з тисячу. Всього — шість. І, звісно, — подивився на Путяту — молодша дружина.

Путята почервонів: він зрозумів, що вхопив шилом патоки.

— І що ж ти пропонуєш? — спокійно спитав Добриня.

— Князя і скарбницю під охороною Путятиного полку вивезти з Новгорода — бажано таємно — вночі і водою, на воді-бо не лишається слідів, — у безпечне місце.

— Де таке місце? — поцікавився Угоняй.

— Вам видніше, ви — тутешні.

— А з рештою війська що? — спитав Добриня.

— Розбити на дрібні загони і сховати у віддалених селах — хоч би в поморів, чуді, мері. Коли знадобляться — ми їх викличемо, вони дрібними групами прийдуть, як ми з Києва сюди прийшли. А якщо Ярополкові хоч якась данина буде — ніхто у глухомань не полізе. Це Свенельд колись Древлянську Землю всю пройшов, данину збираючи, до останньої веревиці все зібрав. Блуд — не Свенельд, він в глушину, в хащі не полізе, він любить коло князя у столиці бути.

— Ну що ж, — звернувся до присутніх посадник, — сотник діло говорить. Як гадаєте?

— А що з волхвами буде? — занервував Богомил.

— Тобі точно залишатись не можна, — сказав Путята. — А всі інші — мають вуха, мають очі: стане небезпечно — хай до лісу йдуть.

— Ну, начебто все обговорили… Лишилося знайти безпечне місце та переконати князя зробити по-нашому, — підсумував розмову Добриня і раптом гупнув важкою рукою у стіну. Одразу ж двері відчинилися і війшла Любава:

— Прошу, гості дорогі (подивилася на Тура), на вечерю! — і вклонилася.

— Ти диви, не цокає, — помітив одразу батько.