Сергій Батурин - Охоронець

Того вечора Тур напрочуд спокійно заснув, а зранку прокинувся не з військовими турботами: йому пригадалася Любава.

Зовні нічого не змінилося: так само мурами ходили вартові, увечері веселими вогниками спалахували слюдяні віконця княжих палат і перегукувались у темряві дозорці. Так само клопотався звичними справами простий люд: поралися з крамом купці, рибалки везли до міста рибу, що виблискувала важким тьмяним сріблом, розпалювали свої печі гончарі та дзвінко стукотіли у кузнях ковалі.

Тільки князь та Добриня бачили, як тане їхнє військо: щоночі крадькома, криючись від будь-якого ока, десяток за десятком воїни залишали Новгород.

Бабій та пияк, князь Володимир, відчувши небезпеку, одразу змінився: разом з Добринею планував усе до навіть найдрібніших подробиць, розпоряджався розумно і твердо, встигав всюди і підганяв інших.

Одного дня до князя приїздив варязький боярин Олаф Тригвассен. Князеві найближчі здивувалися: хоч як був заклопотаний Володимир, цілий день про щось говорив віч-на-віч з Олафом.

— Присягається у вірній дружбі, — повідомив князь дядька. — Каже: другові нічого не пошкодую.

— А ти?

— Кажу: «Друзів лихо зводить». А він: «У будь-якій скруті ваша величність може на мене розраховувати».

— Скористатись нагодою? — поміркував уголос Добриня.

— Вже думав: може, і скористаємось, — відповів князь.

Кілька разів Тур у справах навідував Добриню і щоразу ловив себе на тому, що мимоволі шукає очима посадникову дочку. І лише раз вона зустрілася йому: розгубилася, поздоровкалася і — втекла.

Турові доручили наглядати за підготовкою суден; лодій в новгородського князя виявилося багато — міцних і добре побудованих. Прискіпливо оглядав їх Тур і не знаходив якихось істотних недоліків: сідай та пливи. Але він ще і ще раз обстежував їх: як зшито дошки, як просмолено, чи вистачає весел і в якому стані вітрила.

Там і знайшла його Любава. Вона стояла на березі, а він — у човні. Проти сонця побачив її — серце тьохнуло. Коли вибрався на берег, Любава дала йому вишитого рушника, зняла свій оберіг, наділа йому на шию і хотіла піти.

Тур спіймав її за рукав:

— Ти чого?

— Батько збирається, отже, нескоро побачимось. — Стрімко поцілувала, таки звільнилась і пішла. Він трохи постояв, дивлячись їй услід, потім повернувся до своїх човнів. Тур робив своє і весь час відчував на губах смак Любавиних вуст: ніколи раніше поцілунок не здавався йому таким гарячим і солодким… А цілувала вона невміло!

… У повній темряві йдуть лодії Волховом. Веслують вої — жодне весло не плеще. Слід у слід, як вовки на промислі, йдуть судна: з носа видно лише корму попереднього. Тут і князь, і Добриня, і Путята з усім полком. Тут і кияни. Далеко позаду лишився Новгород, а в ньому сотні зо дві вояків, аби удавали варту на стінах та запалювали вогні у княжому палаці. За кілька днів підуть і вони. Прокинуться городяни: де військо, де князь? Невідомо.

Йдуть човни — глибоко осіли у воду. Навантажені. Новгородці — весляри майстерні.

«Дарма хвилювався, — вирішив Тур. — Вони ще й Асмудових повчать, як треба веслувати».

Ніхто, крім князя і, здається, Добрині, не відає, куди йде Путятин полк. Веде його не воєвода — сам Володимир.

День, другий, третій… Пройшли озером, річкою — ширша за Волхов, та все-таки не Дніпро, — і вийшли в море. Повз берег — на захід. «Не до варягів, бува, йде?» — подумав Тур. Жмудь пройшли, естів. А ось і варязькі землі. Купка вершників на березі: штандарти на вітерці майорять. З чим новгородський князь прибув? Володимир усім наказав бути, де є — від берега відстань достатня — а сам однією лодією пішов, правлячи на прапор з дивним левом у баронській короні, що, ставши на задні лапи, пазурі виставив.

— Ти казав, Олафе, що я можу розраховувати на тебе у скруті, — голосно сказав, коли лодія торкнулася носом землі, Володимир.

Лицар у блискучому панцирі спішився — почет кинувся помагати — підняв забороло і схилився, незграбний у залізі:

— Ласкаво прошу Вашу Величність до замку. То для мене велика честь — приймати руського конунга.

Володимир вискочив з лодії, палко обійняв варяга.

— З дозволу вашої величності я дам розпорядження щодо розміщення вашого загону, — і заговорив лицар варязькою до своїх — голосно і владно.

Летять над водою до мовчазних новгородців варязькі слова. Прислухався Тур: багато чого зрозуміло — мова на норманську схожа, а з норманами він не один рік поряд служив. Подивився на Угоняя — теж слухає уважно, мабуть, розуміє.