Сергій Батурин - Охоронець

— Той Лавр зумисне впав, щоб врятуватися, — не вгамовувався Блуд.

— Тому він весь порубаний, — недобре глянув на Блуда Свенельд.

— Тягли ж човни лише в сорочках, без кольчуг, — сказав Ворон. Князь помовчав, а тоді:

— Чия орда напала на вас?

— Якогось Курі.

Про такого печенізького князя ніхто з русичів не чув.

— Іди, Вороне! — дозволив князь.

— Десятником у Ковальську сотню, — додав Свенельд.

— Що ти розпоряджаєшся, наче тут не Київ, а Доростол? — заверещав Блуд.

— Роби по-свенельдовому, — пролунав княжий голос.

— Дорого обійшовся нам батьків похід, — сумно сказав князь. — Військо втрачене, батька вбили, всі досвідчені воєводи мертві. Лишився один Свенельд.

— Ще Лавр досвідчений, — нагадав варяг.

— Хіба виживе Лавр, — засумнівався князь. Лице Блуда почервоніло: старий варяг знов міг стати першим воєводою…

Ворон прийшов у сотню. Тур зустрів його, як брата, нагодував і подарував пречудової роботи кольчугу. Сказав лікуватися.

Минав час. Сотникові Костомасі ставало дедалі зліше, трохи згодом він помер; лікарі сказали: хвороба у кров пішла.

Могутній Лавр все-таки видужав, і його відрядили воєводою у далеку прикордонну фортецю. Свенельд нічого не міг вдіяти: Блуд мав на молодого князя чималий вплив.

Спливали роки: один, другий, третій… Вишата так і жив у Корсуні у Анемасовому маєтку. Ніхто більше не згадував навіть слово «викуп», був він наче вільний: ходив, де хотів, робив, що знав… Але бачив сотник: спостерігають за ним весь час то троє, то четверо — не втекти. «Як пес на довгій мотузці», — визначив своє становище Вишата. Певна свобода була, волі — ні. Годували так само добре, він погладшав — помітно, але не занадто. Рани загоїлися і не завдавали клопоту.

Весь час поряд і духовні наставники його. Іван-Вишата ходив до церкви, читав книжки. Якось само вийшло, що він вивчив ромейську, повсякденне спілкування постійно додавало слів у його словниковий запас. Він любив ходити на базар, там торгували люди з країв, про які в Києві хіба що чули. Темні, мідні, білі, жовті обличчя. Нечувана мова, небачене вбрання… Сотник весь час порівнював: цей крам у нас кращий, цей — гірший, а такого нема зовсім. Втім, грошей у нього майже не було.

Сталося, що одного разу Вишата прокинувся у ліжку Анемасової удови… Так і жив він: чи то бранцем, чи гостем, чи коханцем. Сповідався Анастасові, і той легко відпустив цей гріх. Зрідка виїжджали на морські прогулянки, і русич дивував усіх майстерністю в роботі з прямим вітрилом.

Спливали роки: один, другий і третій… Князь Ярополк виявився не таким войовничим непосидою, як його батько: жив собі у Києві, помірно гуляв, помірно пив, потроху керував своїм князівством, не надто впливаючи на Русь: Олег, Рогволд, Гліб, Володимир хазяйнували в уділах кожен по-своєму.

Тур з Вороном несли повсякденну службу, не будучи нею обтяжені. Печеніги причаїлися у степу, щовесни очікуючи на похід русичів, а його все не було. Казали, Куря зробив з черепа Святослава кубок, пив з нього вино і вихвалявся своєю перемогою над великим воїном. Тільки він не чекав помсти.

Інколи надходили відомості про Лавра: він зміцнив свою фортецю, перебудувавши у ній дещо на ромейський лад, і безупинно вчив своє військо, перетворивши залогу тверджі на чудовий полк.

Спливали роки… Асмуд побрався з Милою і все рідше, та й то дуже помірно, чаркував з Туром та Сіверком, віддавши перевагу дружині та маленькому синові. Сіверко ж товстів та багатів, бо його торгівля різним чорнігівським крамом йшла добре. Він дуже радів, що живе спокійно, тому що воювати не любив і боявся.

Так і плив би собі час, якби не приїхав з Овруча провідати брата князь Олег. Вбраний по-древлянському, Олег наче вже й ходив по-іншому, навіть вимова його стала не київською. Він щосили виявляв братню любов, але тримався майже як рівний. Кияни тихенько говорили — наче не до Великого Князя приїхав, але вголос не сміли: князь Ярополк — людина настрою.

А брати — одне перед одним, як змагаються: пиячать — хто міцніший, гуляють з жінками — хто гарячіший… Он як виявилася кипуча Святославова кров!

Дичину б’ють — не зупиняються, поки є що вбивати. Наче останні вони в Києві, і після них нікого не буде. І ближні їхні не відстають, наче безглузде це суперництво і на них поширюється.

Свенельду це все не подобалося (краще б з Курею поквиталися), але він мовчав: платили йому і його людям вчасно, а що там князям закортіло робити — байдуже.