Сергей Батурин - Кава по-польськи

Перший же дзвінок з роботи — науковцеві. Але мобільний в доцента — поза зоною. А якщо дзвякнути на кафедру?

— Його немає, — заявила та ж сувора жіночка, що взяла слухавку й минулого разу.

— А коли буде?

— Не знаю, — відрізала вона.

— Вибачте, шановна пані, — став наполягати я, — я пишу статтю про нього й мені необхідно з’ясувати деякі деталі.

— Після того, як Петро Іванович учора поїхав на зустріч з вами, — сухо відповіла кафедральна дама, — ми його не бачили. Нам тільки-но подзвонили й повідомили, що він вчора по обіді дуже сильно розбився в аварії. Він зараз в лікарні.

— А що сталося?

— Кажуть, заснув за кермом...

— В якій він лікарні? В якому стані?

— Нічого не знаю, — відрубала пані й дала відбій. Цілком природно, що після того й на кафедрі слухавки ніхто не брав. Що ж з ним трапилося?

Але роздумувати мені не довелося — загорлала моя мобілка й висвітила абонента, що викликає: “Віолетта Цястковська“. Так, за дівочим прізвищем, заніс я її колись до записника свого телефону. Сталося це задовго до нас (ну, ви ж розумієте, про що я), треба негайно відредагувати контакт, бо, не дай Боже, поба-чить — боюся, не зрозуміє. Я-то в її трубі, це я сам бачив, звуся “коханий”.

— Ти знаєш, — розгублено повідомила вона,

— мене терміново відряджають до Одеси.

— Як — відряджають? Уже ж кінець тижня!

— не одразу в’їхав я.

— Розумієш, у нас в тамтешній філії звільнився директор, і кілька місяців був вє-о [40] Виконуючий обов’язки. , але він знав, що керує тимчасово, і там розвівся такий бардак у документації...

Я остаточно розгубився:

— Чекай, а як же вихідні?

— А що — вихідні? — щиро здивувалася моя кохана. — Я в комерційній фірмі працюю, у нас, якщо треба, вихідні відкладають до кращих часів.

Тут я усвідомив, що не відаю точного місця її роботи: якась поліграфічна контора, та й усе. Міг би за цей час і поцікавитися. Хоча, якщо розібратися, той вечір, коли вона до мене приїхала, вбрана, мов кінозірка, коли був? У серпні цього року. На початку. А тепер що? Серпень цього року. Ще й місяця немає, як ми разом... Просто я враз прийняв факт її присутності в моєму житті...

— Ну, я думав, ми в Маріїнському парку погуляємо, в кафе зайдемо... От і погуляли... Ти хоч додому по речі встигнеш заскочити?

— Не знаю, навряд чи, ми вже їдемо в аеропорт, у нас через сорок хвилин літак.

Ну, правильно: 9-55 з Жулян. Сам колись літав. Але з ким це вона летить? І з якого дива під вихідні? Та ще й до приморського міста? Еге, я що, ревную?

— Хто це ми?

— Ми з Тетяною Павлівною, — доповідає моя Віолетта. Ну, цю Тетяну я уже бачив. Це — начальниця моєї коханої, дама бальзаківсько-го віку, тобто, ровесниця самому Бальзакові, стара гвардія: і сама не розслабиться, й ближнім не дозволить. Не заздрю я тому одеському ве-о й усім його підлеглим.

— А як же ти без речей і чого такий поспіх?

— Бо там з понеділка ревізія. А речі... А нащо мені речі? Ми ж не на місяць — на кілька днів. Футболку нову й різний дріб’язок я там куплю. Даруй, я більше не можу говорити: ми вже під’їжджаємо...

Варто було закінчити розмову по мобілі, як видав істеричну трель міський. Дротовий зв’язок в умовах відносної цивілізації, як на мене — анахронізм. Я ще розумію — десь у гірському районі, де немає покриття або воно нестабільне. А в столиці традиційні телефони давно програли боротьбу за життєвий простір своїм більш сучасним нащадкам і потроху невідворотно сходять з комунікаційної арени, як колись скіфи й сармати в наших степах зійшли з історичної.

Але що поробиш, апарат-то розривається!

— Алло!

— Добридень, а мені потрібний Олексій Володимирович! — прощебетав жіночий голос.

Здрастуй, Машо, я — Дубровський! [41] Герої одного з творів російського класика. Або ні, краще так: “Картина Рєпіна “Не чекали”. Цей голос я останнім часом чув аж двічі: “”Ось вам моя візитка, дзвоніть”, — сказала мені його володарка в перший раз. — “На Валерія Маргарита навела порчу на смерть”, -заявила вона вдруге. Як тут не поцікавитися, що ж вона скаже втретє?

— Я вас слухаю.

І тут вона ввімкнула “білявку”: і стаття про покійного Макуху хороша, і взагалі, я -зірка журналістики, і якщо я цікавлюся розробками їхнього інституту, то можу приїхати туди, в “Діпроелектрон”, просто сьогодні, вона абсолютно нічого не приховуватиме, мене чекають такі відкриття, такі відкриття!

— Дякую, — відповів я , а сам стрімко кіле-шував, до чого б ці еківоки.