Сергей Батурин - Кава по-польськи

— Так ви приїдете? — напосіла вона.

— Звісно, — змушено погодився я.

— Зручніше буде десь о п’ятій, — призначила вона час і додала. — Я буду на вахті вас зустріча ти.

І дала відбій.

Звідки їй знати, що я цікавився їхніми розробками? Фотограф навряд чи її поінформував, бо з Кмітливим вони пішли одночасно: той — із “Діпроелектрону”, ще, до речі, не прихопленого спритним Макухою, а безбюст-на тоді ще Сікорська — до першого класу середньої школи. І зв’язок із колишніми співробітниками володар апаратів із довжелезними об’єктивами, судячи з усього, втратив: он як довго телефон доцента шукав.

Значить — Лупащенко Петро Іванович, от хто їй сказав. Надто вже йому не сподобалися мої запитання, та й цікавився я лише в цих двох... І що ж це виходить? Ми з ним зустрічалися в обідню перерву, коли розійшлися , він заходився кудись телефонувати, потім їхав та заснув за кермом (як дивно, був же збуджений, як бізон під час гону), а вона вже знає, чим я цікавлюся...

Але довго аналізувати цікаві факти мені не довелося: енергійно розчахнувши двері, до кімнати ввалився мій знайомий майор Віталій

Валентинович:

— Привіт! — і кинувся обійматися, буцімто ми з ним не познайомилися цього літа, а разом закінчили кадетський корпус, випили чотири цебра на брудершафт і спільно перехрестили роту дітей, з’ївши попутно на пару по сім пудів солі.

— Вітаю, — відповів я.

— Я тут у справах поряд був, дай, думаю, зайду. На вахті сказали: ти на місці. Як ви? Як Віолетта?

— Добре, у відрядження поїхала.

— Далеко? — поцікавився він.

— До Одеси.

— От поталанило. А ти? — підморгнув чомусь він.

— А що я?

— Козакуєш? Може, зробимо холостяцькі посиденьки, як тоді?

— Я сьогодні не можу: ділова зустріч, а завтра... не знаю ще: вона обіцяла ненадовго поїхати.

— Ну все, пропав молодець, — похитав головою він. — Каву зробиш?

— Тільки по-польськи. Розчинної я не тримаю, а кавоварка ласти склеїла ще шостого червня [42] День журналіста, якщо хтось не знає. , надірвавшись від перенапруження під час редакційного корпоративу.

Віталій почекав, поки я запарю напій, і підморгнув:

— Ти не за кермом?

Відповіді він не дожидався: витягнув свою знамениту пласку фляжку й щедро підлив у горнятка коньячку. Ми випили по ковтку — він хотів знову долити своєю “Тисою”.

— Ховай, — заперечив я. — У мене ще ділова зустріч.

— От що сім’я з людиною робить, — гмикнув майор і прибрав тару до своєї пам’ятної універсальної (у мене тепер теж така) сумки. Він там порився й витяг якогось короткого кийка:

— Дивись, що мені перепало! Шокер “Оса”! Тобі не треба?

Поки я міркував, він простягнув мене прилад:

— Дарую!

— А ти? — спантеличився я.

— А в мене ще є! — радісно пред’явив він точно таку “комаху”. — Користуватися хоч вмієш?

Нічого складного в правилах застосування цієї зброї не виявилося. Майор теревенив іще з півгодини, а тоді раптом поглянув на годинника й підхопився:

— О, маю вже поспішати!

Він підморгнув, сказавши “здзвонимось”, і щез за дверима.

Мені теж баритися не випадало: це, перепрошую за каламбурчик, “Центрінвест” знаходиться в центрі, а “Діпроелектрон” -не знати де на проспекті Знань, і метра туди поки що не протягли...

Робочий день в інститутах у п’ятницю завершується о шістнадцятій — сорок п’ять. Коли я за десять до п’ятої підійшов до прохідної “Діпроелектрону”, звідти повз мене в бік тролейбусної зупинки сунув збуджений натовп, а з чималої стоянки поруч роз’їжджалися навсібіч легковики. Та й то: уїк-енд же, котрий у столиці знаєте, як називають? “День звільнення Києва”. Порожніє місто. По дачах, по селах люди їдуть: хто від спекотного асфальту подалі, хто до рідненького городу поближче. Поклик землі — могутня, генетично зафіксована незборима сила. І не кажіть мені, що ви їй непідвладні: орати, сапати, підгортати й обкопувати не палаєте бажанням і не збираєтеся. А на травичці полежати десь за містом, в лісі гуляти, полювати, рибалити — теж не любите? Отож! Просто у вас це тяжіння проявляється в іншій, не сільськогосподарській формі.

Я стояв і чекав, міркуючи собі про земне й покурюючи жовтий “Голуаз”, а мій телефон — ні, сьогодні просто якийсь день зв’язківця -озвався до мене з сумки.

— Олексію Володимировичу, — сказав мені приємний оксамитовий жіночий голос. — Це Маргарита.

Від несподіванки я мов язика проковтнув.

— Ви були в мене днями...