Сергей Батурин - Кава по-польськи

От-от, оптимізували: розігнали дві третини людей: кого на пенсію, кого й на вулицю, — а кімнати, що звільнилися, в оренду поздавали.

— І лише років із п’ять тому з’явилася змога зайнятися цією темою. Шеф розібрався, зрозумів значення цього відкриття, звелів знайти хоч когось із фахівців, потім сам фінансував усі роботи... намагався партнерів залучити, але люди ж, знаєте, які... Пограються, два-три сеанси приймуть, а як із грошима розлучатися — тут їх і слід простигає.

Ага, знаю які люди. Особливо бізюки. Вони, звісно, хотіли частку в майбутніх прибутках, а покійний Макуха, здається, був не з тих, хто хоч щось випускає з рук...

— Винахід запатентовано? — вирішив пересвідчитися в припущеннях я.

— Не встигли, мали цього тижня цим зайнятися. А тут Степан Миколайович... Уся технічна документація вже готова, — наче за щось виправдовуючись, сказала Ірина. — А тепер... Кілька впливових та багатих людей від самого ж шефа знають про існування установки...

— Коло втаємничених, — ляпнув доцентову фразу я.

— Так, — погодилася вона. — І поки президент нашого концерну був живий, вони б ні на що не зважилися... Ви ж розумієте, що цей винахід може принести шалені гроші... Зараз набіжать спадкоємці, — їх знаєте, скільки, — почнуть дерибанити імперію Макухи... Їм, звісно, невтямки про...

— Схильність вашого шефа підтримувати технічну творчість невизнаних генів. І ви боїтеся, що ті, хто за життя ходив у його друзях, тепер спробують... гм... під шумок...

— Саме так.

— Ну, а від мене що вимагається?

Вона подивилася на мене ясними лазуровими очима:

— Ну, якби, поки ми не отримали патенту, у вашій газеті вийшла стаття про установку, й стався би розголос, то відібрати у нас винахід було би не так просто.

Я нашорошив вуха:

— Ми — це хто?

— Ну, я, Петро Іванович, ви, якщо вважаєте, що так правильно... — опустила погляд долу ця скромниця.

— Мене там не треба, — постановив я однозначно. — Думаю, що статтю зробити можливо. Ба більше — це буде сенсація.

Ага, вона вирішила увести патент з-під носа в спадкоємців. Документацію розробляв, звісно, Лупащенко, і тепер він геть не потрібний, бо він особливо втаємничений, і його не обійти, прийдеться ділитися... Цікаво, чи не тому він не впорався із керуванням?

І ще цікава деталь: нащадків справжнього винахідника, якщо такі є, вона до уваги вза-гналі не бере...

— А як хоч працює ця машинка? Розкажіть, бо коли я писатиму статтю, то маю хоча би в загальних рисах уявляти...

— А я зараз покажу...

Вона швидко витягла з сейфа ноут-бук, під’єднала кабелем до вмонтованого в крісло блока і повмикала живлення приладів. Сказала, лишень лептоп [46] Лептоп (англ. laptop — lap = коліна, top — згори) — це ноутбук нового покоління . Призначений для бізнесменів, його вага мінімальна, а функції — максимальні. завантажився:

— Усе, готово. До речі, Степан Миколайович на собі спробував дію установки.

— Голова концерну сам слухав ці записи? — дуже уважно подивився не неї я. Якщо так, і про це хтось знав... Цікава картинка вимальовується, особливо, якщо заважити, що в хижака такого масштабу не може не бути ворогів.

— Степан Миколайович теж казав — слухати, — змовницьки почала вона. — Звісно, слухав, причому — регулярно! Він говорив, що ці записи збагачують його емоційно й допомагають розуміти людей. А хочете, я і вам щось поставлю? У нас є надзвичайні речі. Людина в реальному житті пережити чужих емоцій не може. Спробуйте.

От гадюка. Я вже зрозумів, що на собі уже спробували — як мінімум, двоє. Мені навздогін за Макухою й Дармопуком не треба, я оце одружуватися збираюся. Поки я міркував, як мені краще з’їжджати по-рихлому, вона гайнула до поличок із синіми дисками, принесла одного й заправила в привод.

Мені пофартило: у неї ожив мобільний. Дзвонив хтось такий, розмов з ким мені чути не можна було. Ірина приклала руку до грудей, посміхнулася мені винувато й вилетіла за двері.

Чуєш, дорогенька, цей понт я вже знаю! [47] Фраза зі старого єврейського анекдоту. Блискавично витягаю з ноута її диск, з сумки — “Натхнення художника” й міняю місцями: коли Валерій помер, Ляхов уже лежав у нього під ванною, значить, вбили мого сусіду по кабінету (а тепер я переконаний, що так і було) за допомогою чогось іншого, але точно не Ляхова. А от тепер я можу ризикнути й лягти у це крісло, аби вивести одну підлу, безжальну й меркантильну сучку на чисту воду.

— Ну, невже не наважилися? — усміхаючись наївно, як Анастасія Вертинська в фільмі про червоні вітрила, зайшовши, спитала вона.