Сергей Батурин - Кава по-польськи

— Ти сьогодні без грабель? — спитав я його. От ніколи не сумнівався, що в цієї людини почуття гумору здорове.

Здатність чути повернулася до мене вже в білому, знайомому “фольксвагені”, котрим на рандеву до свого начальства нас з Іриною віз Віталій Валентинович. Звісно, він не сам кермував. Ми з ним розмістилися в салоні одразу за водієм, а дамочка — на задньому сидінні, між двома камуфляжними здорованями. Я повернувся до неї й повторив питання, на котрому нашу інтелігентну бесіду перервали грубіяни зі служби безпеки концерну:

— Значить, отак ти вбила Валерія?

— Сволота був твій Валерій, — гидливо кинула вона. — Я думала: нарешті зустрівся справжній мужчина, а воно...

— Поматросіл і бросіл, — із розумінням додав майор.

— Тю, — відповіла Ірина. Її лице випромінювало презирство. — За таке хіба вбивають? Звісно, неприємно: ходив, квіти дарував, слова різні казав... Якби штука в цьому була, я би знайшла спосіб інакше поквитатися. Слухайте, якби він просто потрахатися хотів, я би зрозуміла: зробили одне одному приємно і розбіглися — нема питань. А воно, сука, в довіру втиралося. Зі мною, падло таке, спало, а відьму свою кидати не збиралося. Винюхувало сенсацію в такий спосіб.

— Ага, це вже солідна причина, — іронічно погодився я. — За це можна й замочити. Або спробувати, як мене.

— Ти — інша річ, — заперечила жінка.

— Абсолютно. Я слів не говорив, квітів не носив, у кохання не грав, до ліжка не тягнув -до секретів ваших поліз.

— Так, ти просто незбагненно швидко все взнав і став небезпечним, — підтвердила вона. — А той мерзотник не мав права жити: він Макуху вбив. А Степан Миколайович такою людиною був! Брила, не те що решта...

— Ану-ану, з цього місця, будь ласка, докладніше, — зачепився за останню фразу Віталій.

— Та все просто, — стомлено видихнула вона. — Я показала йому, де у нас активний фонд записів, які постійно використовуються, а де — архів. Так от, варто мені було відвернутися, він поцупив кілька робочих дисків, підклавши замість них до їхніх коробок архівні з верхньої полички. Думав, що їх беруть рідко, пропажу помітять нескоро й на нього не подумають... Бовдур! Там був один запис, котрого в жодному разі не можна було чіпати...

— Останній з серії “Експедиція в потойбічне”, — здогадався я. — Той, де смерть не-кронавта. Валерій підмінив диски, а ти, нічого не підозрюючи, прокрутила смертоносного за-писа шефові замість “натхнення художника”. А потім його ж — Валерієві, вже свідомо. Ось він, — витяг я з сумки те, що мало сьогодні вбити й мене.

— Так ти, виходить, сьогодні побув художником, — врубилася краля.

— Побув, — погодився я. — Але привертаю вашу увагу, пані Ірино, до того факту, що ініціатором нашої сьогоднішньої зустрічі був не я.

Вона відвернулася й до кінця поїздки більше не розмовляла.

Чоловік на прізвисько Полковник, а на-правду мій давній знайомець і генерал однієї з силових структур Ігор Олегович, перевів уважний погляд з мене на Віталія Валентиновича і сказав:

— Майоре, ти коли-небудь знімеш з людини “жучка”?

Той жестом ілюзіоніста витяг у мене з-під коміра мініатюрний прилад. Так от для чого цьому хитрунові знадобилося зранку кидатися мені на шию, буцімто я Миклухо-Маклай, що повернувся з тривалої експедиції до кровожерливих папуасів, а він — мій рідний брат, котрий із хвилюванням роками чекав цієї зустрічі.

— Значить, ви мене пасли, — цокнув я язиком, скривився й зробив ображене лице.

— Не пасли, а, знаючи твою унікальну здатність устрявати в різні історії, негласно охороняли, — заперечив Ігор Олегович. — Пасли ми тих: покійного Макуху, його біляву джуру в спідниці, людців, що біля них крутилися. Дивні вони: думають, якщо держава тимчасово не може фінансувати дуже перспективні дослідження, то вона й не поцікавиться, хто й як розпоряджатиметься вже надбаними за її кошт неабиякими проміжними результатами... Ну, нічого, тепер і установку, і всі записи перевезуть до нашої лабораторії — так надійніше буде.

Я чітко розумів, що зайвого ця людина не скаже, але все одно перетворився в слух.

— Спочатку, заграбаставши інститут, — вів далі генерал, — цей Макуха і не чіпав спец-лабораторії. Побоювався, бо знав: тут велися секретні розробки під кураторством армії та спецслужб. Зачинив приміщення, та й годі: на той момент майже нікого з тих, хто займався темою, в “Діпроелектроні” вже не було. Там стояла купа різного обладнання: медичного, електронного... Років із десять так усе й залишалося. Потім дядько звик, що ніхто цими дослідженнями не цікавиться, що все в тій лабораторії — його власність, і забажав розібратися, чим же він володіє. Ірина знайшла йому Лупащенка, той роз’яснив, що до чого. Віддаю олігархові належне: він зрозумів, що потрапило йому до рук, і навіть дав грошей на модернізацію установки, котру доцент успішно здійснив. Попервах Макуха тільки грався сам та з друзями: то депутатові жіночий ор-газм прокрутить, то такому, як сам — ейфорію скрипаля, що грає Паганіні. Інколи просто бавився: співачка одного та футболіста вражав. Зрозуміло, який ефект мали ці записи... Він і установку переніс поближче до лазні — аби ексклюзивне, так би мовити, частування під рукою в час розваг було. Але кебети в нього вистачило: коло людей, що знали про винахід, було таки досить вузьким — із десяток, не більше...