Сергей Батурин - Кава по-польськи

— Оці? — простягнув я Полковникові «реєстр Дармопука», доблесно розшифрований мною за допомогою ультрафіолетового світла.

— Та тут майже всі, — здивувався, проглянувши список, оповідач. — Навіть твій шеф вписаний. Серед допущених Макухою до апарата його не було, це я тобі гарантую. Він щось пронюхав і цікавився інститутом колись давно, ще за горбачовських часів, але йому тоді пояснили...

“Пояснили-то пояснили, — подумав я. Але Радомир нічого не забув, і тепер потихеньку підкинув Валерієві ідейку — а раптом вигорить сенсація? Допоміг родичеві, нічого не скажеш...”

— Так от, — повернувся він до своєї історії. — Бізнесмен залишається бізнесменом завжди: рано чи пізно він починає думати про зиск. Серед усіх варіантів використання установки найвигіднішим виявися продаж за кордон. Зрозуміло, ніхто не збирався торгувати кріслом та шоломом із датчиками. Йшлося про технічну документацію, професійно підготовлену доцентом Лупащенком. І зустріч із покупцями заздалегідь було призначено на наступний понеділок.

— На цей, що буде? — вирвалося в мене.

— Саме на цей, — гмикнув Ігор Олегович.

— Але втрутився його величність випадок. На горизонті з’явився елегантний Кассій, і вірна Ірина закохалася й втратила пильність щодо свого обранця. А той у притаманній йому манері негайно напаскудив, — ви знаєте, як само, — і в результаті Макуха помер.

— Ну, паскудник недовго гуляв по землі, -вставив свої п’ять копійок майор Віталій.

Генерал зробив вигляд, що не помітив, як нетактовно перебив його підлеглий:

— Поквитавшись з Лиманським, котрий, до речі, так і не здогадався про зв’язок своїх вчинків та загибелі олігарха, віддані прес-аташе й доцент негайно вирішили, що смерть хазяїна — зовсім не привід відміняти оборудку із закордонними партнерами, а навпаки — стимул завершити її якомога швидше. І тут намалювався шановний Олексій із своїм журналістським розслідуванням.

Ігор Олегович зупинився, глянув на синій диск та «список Дармопука», що перекочували з моєї сумки на його стіл, і додав:

— Досить вдалим розслідуванням, слід визнати. І своєю бурхливою діяльністю сплутав усі карти і нашим фігурантам, і нам, якщо чесно. Учень генія після рандеву із тобою так газував, їдучи до Ірини радитися, що ми за ним ледь встигали... Тільки марно він поспішав, там, куди він так нісся, його вже вирішили списати: і кінці у воду, і ділитися не треба...

Я змушений був визнати:

— Якби не я, ви би в понеділок взяли на гарячому продавців разом із покупцями...

— Доживемо до понеділка, — підморгнув несподівано шефові Віталій, і я зрозумів, що арешт продавця — “ зовсім не привід відміняти оборудку із закордонними партнерами, а навпаки — стимул завершити її якомога швидше ”.

— Ти ж розумієш, Олексію, — дуже вагомо сказав Полковник, — що ці події — зовсім не історія ханської золотої бляхи, писати про неї в газеті не годиться.

— Якщо чесно, я і не збирався...

— Ну, добре, — вирішив Полковник. — Віталію, відвези пана журналіста додому: Віолет-та, мабуть, уже всі жданки поїла.

— Та вона ж у відрядженні, в Одесі.

— То ти так думаєш, і в неї на роботі так вважають усі, крім директора, — гмикнув Віталій. — А ми, коли після аварії виявили в крові доцента Лупащенка азалептін [50] Снодійний препарат. , котрий щедро намішала в його томатний сік дамочка, вирішили, що до закінчення цієї справи Віолетті краще побути на нашому спецоб’єкті під Києвом. Її, мабуть, уже підвезли додому, — глянув на годинника він.

Незабаром Віталій повіз і мене. Я їхав і думав, що нічого Радомирові не розповідатиму. Ані про те, як помер його небіж, ані про вагітну від Валерія Маргариту. А от їй, мабуть, телефон пана головного редактора повідомлю. Хай сама вирішує, чи знатися з цією сімейкою...

Київ, 2008-2011

Здавалося б, Сергієві Батурину на роду було написано займатися філологією. Саме це було справою життя його матері й бабусі, та й сам він закінчив філологічний факультет і десять років викладав літературу в школах рідного Києва. І виходило в нього радше непогано, бо й тепер, по двадцяти роках, його колишні учні запрошують свого вчителя на зустрічі випускників та до дружби в соціальних мережах. А ще молодий вчитель писав вірші і навіть інколи друкувався в періодиці. І здавалося. що життєвий шлях уже визначений.