Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

– Ось де ти! – сказав хлопець. – Ходімо, Чарлі вже чекає на тебе!

Він витягнув мене з клітки, зачепив намордника, пришпилив до повідка, і я, на слабких, тремтячих ногах, озираючись на причмелених хом’яків і переляканих котів, послідував за ним.

То був час перед світанком. Щось сильне, незвідане мені, щось гаряче і світле раптом почало прибувати всередину. Такого я ще не відчував.

Світ назовні прокидався. Раптом я зрозумів, що чую далеко, і нюх мій гострий, і тіло моє легке та сильне. Раптом я відчув, що я молодий. Я чув щебет пташок за вікнами і зрозумів, про що говорив мені Чарлі: так, тут мешкала свобода.

Ми зустрілися з Чарлі у великому залі, серед натовпу. Я кинувся ластитися, і він притулив мене до себе. На цій новій землі, у Великому Світі, я відчув, ніби у мене з плечей звалився тягар, до якого я вже встиг був звикнути. Я зрозумів, що почав відчувати, – то було щастя.

Ми вийшли на вулицю, і шквал нових запахів увірвався в мої ніздрі, і я ледь чутно заскавулів. Окрім страшенного смороду паленого сміття, окрім вихлопних газів і бензину, там були десяти тисяч інших запахів – запахи посліду незнаних мені тварин і птахів, невідомих мені рослин, запахи нечуваної їжі. Кров у моїх жилах забігала швидше, в грудях закалатало від почуттів, що переповнювали мене. Індія.

Я відчув, як щось вологе накопичується у мене в носі. Мабуть, це була та волога, якою плакали люди і якою тепер плакав і я. Край неба, коли ми вийшли з аеропорту, зарожевів, і я, вже не стримуючи себе, став гавкати – на людей, на машини, на хмари і небо. Світ переповнював мене, але з горлянки видобувалося лише сухе хрипіння.

Пам’ятаю довгу дорогу. Знову люди, знову автобуси. Знову тулюся до ніг Чарлі. Але тепер уже – все по-іншому. Тепер – світло. Тепер – свобода. Я бачу смаглявих жінок, загорнутих у зелені, малинові, блакитні шматки тканини, у золотих прикрасах, з червоними цятками між бровами, і все це якось відгукується в моєму нутрі, наче я повертаюся додому, наче з мене – після тисячі років – спадає пелена забуття. Я вчуваюся в цю нову землю, в нове небо над головою, і мені здається, що то – інше небо. І що небесні птахи літають у повітрі, і що все тут дихає чимось особливим, для чого в мене ніколи не вистачало слів, але на що я завжди повертав свій нюх. Це був він – запах повернення. Запах рідного дому, кубла, у якому ти завжди був і будеш.

Звідки ці дивні думки зайшли до моєї голови? Я й сам не розумів, та наче важке рядно спало з мого розуму, і мені одразу стало в усьому легше. Я зрозумів просту річ – я є. Я реальний. Я існую.

Надихнутий цим новим усвідомленням, я вивчав обличчя людей, і, здавалося, що більше я прислухаюся до їхньої мови, що більше вдихаю їхній запах та вдивляюся в їхні постаті, то більше розуму повертаю собі, то ясніше починаю мислити.

Я бачив безліч маленьких будиночків, що траплялися нам по дорозі. Бачив дерева, часом невисокі й приземкуваті, а часом – стрімкі та кошлаті. Бачив поля, пустирі, смітники, бачив корів і болота, бачив печі при дорозі й дим з тих печей, і мені було від усього добре. Звідкілясь я вже знав усе це. І серце моє калатало в ритм двигуну автобуса – я повертався. Я повертався додому.

То була тяжка дорога, та я терпів – бо мав тепер заради чого. І коли ми вийшли з автобуса, коли ми проїхалися ще маленьким візочком із двигуном, схожим на триколісний автомобіль, коли ми зійшли врешті на тверду землю, що продовжувала ще якийсь час після трясучки на дорозі так само вібрувати під ногами, я несміливо ступив кілька кроків, і мої лапи самі підкосилися – я упав на черево, простягнувшись усім тілом на цю землю, в її пилюку, наче в поклоні, і мені здалося, що більше я з неї вже й не встану.

Коли ж я глянув на своїх хазяїв, то побачив, що їх оточило з добрий десяток жебраків страшного вигляду. Замотані в брудні шмати, з палицями в руках, вони всі голосили до Чарлі та до нашого друга: «Бакшиш! Садгу! Садгу! Бакшиш!» Хлопець почав роздавати гроші кожному, хто просив, а Чарлі, до якого я продерся крізь натовп прохачів, лише безпомічно роззирався, не в силах сказати ні слова проти торохтіння їхніх швидких язиків. Це було воно – те, заради чого ми сюди приїхали. Аби віддатися цьому морю людей, морю рук і відчути, що воно тримає нас.

Пам’ятаю той перший день, проведений у селі, в яке ми приїхали, – уже не пригадаю, як його звали. Пам’ятаю лише, що там був храм на храмові, скрізь линули співи, скрізь звучала музика, і я захлинався цим новим світом. Скрізь майоріли шматки кольорової тканини, барвисті прапорці прикрашали кожне дерево. Товсті свині, зарослі щетиною, ходили поважно вулицями, доїдаючи послід з таким важливим виглядом, наче вони тут – справжні господарі, позираючи на мене, істоту значно більш розвинуту і шляхетну, як на недоумка – як на село, що приїхало у справжню цивілізацію.