Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Чарлі довго потім сидів на матрасі, з його очей капали сльози. Він тримав у руках нитку з намистинами, які перебирав, коли йому було тяжко, і щось шепотів. Я бачив, що після масажу йому полегшало.

Ніколай почав приходити до нас щовечора. Він робив масаж, вони розмовляли з Чарлі, і тоді я побачив, як Чарлі стає прихильним до цього хлопця – так само як я, коли ходив прихильним до своїх перших господарів.

Іноді ми бачили Ніколая на набережній з його приятелькою, Наташею, іноді зустрічали самого десь на базарчику. Час від часу він приносив для Чарлі щось поїсти, і тоді якась дещиця того перепадала й мені.

Одного дня, коли діло вже йшло до зими і ночі знову зробилися холодними, ми з Чарлі блукали вздовж моря й зустріли на безлюдному пляжі Ніколая. Ми стали втрьох біля старого човна – то було вже далеко за містом, де тяглися ряди закинутих готелів. Небо було фіолетовим, сутінковим, нікого не було навкруги, тільки запалювалися ліхтарі вздовж вимощеної цеглою дороги в лагуну.

– Як справи? – прогугнявив Чарлі.

Ніколай подивився уважно на Чарлі й сказав:

– Я від’їжджаю, Чарлі. Я їду в Індію. Нам уже знудилося тут, у Дахабі.

Чарлі кивнув. Дахаб! Я живу у Дахабі! – зрадів я. Наче цінну нагороду, наче знак того, що я вже дорослий достатньо, аби берегти таємниці, я подумки закарбував собі назву міста, де я провів усе своє життя.

– Послухай, – сказав Ніколай, помовчавши. – У мене є для тебе пропозиція…

Чарлі напружився.

– Я пригадую, ти розказував мені, як багато ти їздив по Індії у молодості, наскільки це було рідне для тебе. Якщо хочеш туди повернутися – я можу допомогти тобі.

Чарлі подивився на море, на небо і сказав йому:

– Я вже старий.

– Я знаю, – сказав Ніколай. – Тому й пропоную.

– Я хотів би померти тут, – промовив Чарлі. – Я не хочу нікуди їхати. Мені тут добре.

Хлопець промовчав якийсь час, було видно, що нам усім зараз нелегко. Я теж почував той настрій – набрякле червоне сонце, холод близької зими, – хоча я був ще молодий та повний сил, раптом відчув, що над ними усіма, і наді мною теж, висить ця рука, котра може вкоротити наші муки на цій землі. Я не боявся її, бо мало що знав про неї, але інстинктивно відвертав свою морду від її запаху, від цієї затхлості, якою пропах, здається, тут кожен камінь на пляжі.

Я відчув, що Чарлі смертний і хлопець цей смертний, і з ними я – смертний теж, і що немає нічого, що вберегло би нас від того холодного вітру, що дув з північної сторони, звідки приходив той неспокій.

Я знав: Чарлі обманював, коли казав, що йому тут добре, – я відчував його страх міняти щось в усталеному порядку речей.

– Я їхатиму в Індію по двох місяцях, у лютому, – сказав хлопець.

– У мене немає грошей на дорогу, – сказав Чарлі.

– Я куплю тобі квиток, – озвався хлопець, і Чарлі довго мовчав у відповідь.

– Я не хочу. Я хочу залишитись тут.

– Тебе ж нічого тут не тримає, – провадив Ніколай. – Хіба що мішок з речами. І все, і ти в Індії. Там тепло, там дешевше, ніж тут. Там є те, що ти шукаєш, – святі люди, люди, які тебе зрозуміють…

Я відчув, як щось грізне нависло наді мною, хоч я і не розумів усього змісту їхньої розмови, тінь страшної розлуки торкнулася мене.

– Я нікуди не поїду без нього, – сказав раптом рішуче Чарлі, і я відчув, як щось солодке й гостре пронизало мені мою середину. – Я його тут не залишу, – додав він і погладив мене по загривку. В цей момент я відчув, що готовий віддати життя за Чарлі.

Хлопець подивився на мене, я волів не зазирати йому в очі, а просто відвів морду в бік моря. Хай робить собі, як вважає за потрібне.

– Гадаю, ми зможемо взяти і твого друга теж, – сказав він, і всередині себе я тріумфував. – Треба буде тоді зробити йому паспорт. Прививки усі… Я гадаю, ми це зробимо разом з Наташею.

Чарлі дивився на нього мовчки.

Потім вони попрощалися, і ми з Чарлі пішли додому.

– Несподівано, га? – сказав до мене Чарлі. Я гадав так само.

До мене починало доходити, про що йшлося у їхньому діалозі. Ніколай хотів забрати нас із Чарлі у Великий Світ! Місце, якого я завжди боявся і куди завжди бажав потрапити! Щось несподіване почало мені заходити до голови – всі ті місця, яких було так багато у Великому Світі, всі ті дороги і закутки, якими можна було пробігтися, де можна було повалятися, – раптом мені стало здаватися, що я все те вже колись знав. Знав, як воно – жити в тому бе́зкраї, бути великим захмарним псом, що вільно бігає від одного кінця світу до іншого… Радісне, невідоме мені відчуття якоїсь особливої свободи огорнуло мене раптом, і перші зимові хмари, що з’явилися над затокою, наче розповідали мені про ті інші, далекі краї, а вітер уже наче ніс мені звідти якісь особливі, раніше не знавані, вісті.