Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

По кількох днях мене повели до ветеринара. Це був похмурий округлий чоловік із місцевих. Він довго роздивлявся мене, заглядав у вуха, підіймав губу і роздивлявся зуби. Я терпляче витримав кілька заштриків, які він мені зробив, і з полегкістю вибіг на вулицю, коли Наташа, дівчина Ніколая, випустила мене з незатишної, повної протягів приймальні. Дивно було дивитися на міську площу, на кіз і людей, на машини і на крамниці, знаючи, що все те скоро зникне і замість нього з’явиться щось геть незнайоме. Яким воно буде? Таким же? Іншим?

Чарлі сидів, збуджений думками про мандрівку, на порозі дому, коли прийшла Наташа з якимись папірцями у руках.

– Тут усі його документи, – сказала вона. – Ми зареєстрували його на ім’я Джеррі, нам здалося, воно йому пасує, – повідомила дівчина Чарлі.

Чарлі, зі збудженими очима, взяв до рук документи.

– А тут ваш квиток, – сказала дівчина.

– Уже? – спитав Чарлі. – Десятого лютого? Це за два тижні!

– Так, ще два тижні, – сказала дівчина.

– Так скоро, – промовив він. – Я мушу ще багато чого зробити.

Наташа не була такою товариською, як її хлопець. Вона просто віддала Чарлі його документи і пішла собі на пляж. Чарлі, аж трусячись від хвилювання, поволі ходив по кімнаті, із кута у кут, потирав руки, розмасовуючи собі зап’ястя, і щось бурмотів.

– Індіє, ти чуєш? – сказав він до мене. – Ми летимо в Індію!

Я замахав радісно хвостом, сподіваючись отримати чогось смачного, і не прогадав.

– В Індії ти зрозумієш, що таке справжня свобода, – сказав він мені, даючи кавалець тістечка, що його принесла Лалі. – В Індії в нас уже не буде жодних проблем, хлопче.

Промайнув найхолодніший період зими – сам не зауважив, як це сталося. Кілька днів море штормило, кілька днів небо було геть заволочене хмарами, а в переддень нашого від’їзду все розпогодилось. І, хоч вітер далі дув різкий та холодний, сонце почало палити, як воно робило тут цілорічно.

Чарлі мав попрощатися з Лалі, з Момо, з Аделем – оце й усі справи, що чекали на нього. Я вирішив пробігтися місцями свого дитинства. Гуляючи набережною, я забрів у той крайній готель, де ми з товаришем колись так люто билися за м’ясо, ба навіть віднайшов місце, звідки мене підібрали ті двоє моїх справжніх перших господарів, чиїх імен я так і не дізнався – чи не запам’ятав.

Біля поваленої пальми, за купами сміття, я несподівано натрапив на симпатичну суку, і, на знак того, що дало мені місце, в якому я провів стільки часу, я вирішив подарувати і йому якусь часточку себе у вигляді маленьких копій себе. Хай там що, це місце варте того, аби тут народжуватися, – це небо, це море, ці гори… Що могло бути ліпшим, ніж пробігтися, підіймаючи бризки на мілині, вздовж берега, просто так, без жодної цілі, просто тому, що блищить море, просто тому, що синіє небо? Нехай і вони знають, як буває тут солодко-гірко.

У переддень відльоту я ніяк не міг заснути. Мене мучили кошмари. Я зривався кілька разів серед ночі, врешті встав і підбіг до огорожі, що відділяла подвір’я Момо від набережної. На березі хтось сидів.

Я побачив, що то був Адель.

Адель сидів навпочіпки. Було чутно, як він схлипує.

Я лежав, схований огорожею, і спостерігав за ним, аж доки над морем не почало жевріти. Потім Адель, утерши сльози, почвалав кудись, і я, врешті, задрімав.

Дорога на Каїр виявилась найтяжчою з усіх етапів нашої мандрівки, як з’ясувалося по тому. Ніколай, якого Чарлі називав «Нік», надягнув на мене нашийника і намордника, і я, забившись у кінець автобуса, скрутився під ногами в Чарлі і намагався відволіктися від настирливого шуму двигуна, від смороду бензину і вихлопних газів. Врешті мені стало непереливки, і я випустив себе з лап. З мене потекло, бо вже не було сили терпіти. Запах сечі викликав агресію в людей, що їхали в автобусі. Я замружився від сорому й забився у найдальший, найглухіший закуток автобуса, аби лиш на мене не сипалися їхні прокльони. Ніколай усе витер якоюсь ганчіркою, а я, присоромлений, не смів підвести на Чарлі погляд.

Ми приїхали до великого міста. Я здогадувався (чи, можливо, звідкілясь пам’ятав), що у людей є великі, дуже великі міста, – Каїр був саме таким. Він був величезним. Ми приїхали саме тоді, коли дув гарячий вітер з пустелі. Вітер жбурляв піском в обличчя, і всі ховалися від нього в криївки магазинів, у затишок кафе. Місто було повне запахів, устократ сильніших, ніж у нашому селищі – у Дахабі. То були запахи пересмаженої олії і фалафелів, запахи кебабів і курятини, запахи тютюну з кальянів і трав, якими окурюють мечеті та крамниці. То був задушливий сморід вихлопних газів, то була задуха міста, гниття каналізацій, безповітряний простір бетону і зітлілих шмат – сморід, від якого всі вже давно мали б загинути, якби не вітри, що продували це місто наскрізь, засипаючи очі пилюкою. Ліхтарі під час бурі стояли увімкнені, і серед білого дня бачити ці жаркі помаранчеві вічка, що люто світили крізь пил, було страшно. Я, підібгавши хвоста, тулився до ніг Чарлі, боячись відійти бодай на метр, аби не згубити його в куряві. Ніколай і Наташа, радісно збуджені бурею, потягли нас у найближче кафе на автобусній станції, куди прибув наш транспорт, і ми зачаїлися в темному, пропахлому олією і тютюновим димом закутку за блискучими фіранками, і поки мої супроводжуючі їли хліб зі смаженими тельбушками і пили чай, я тихо лежав під столом в надії, що й мені хтось кине шматок чогось доброго. Врешті, я почав перевертатися з боку на бік, аби привернути увагу Чарлі, і той кинув мені шмат м’якої булки. Проковтнувши її у два прикуси, я поклав морду на черевики Чарлі й спостерігав, як посіріло, покоричневіло за вікном, як ходять ходором шматяні стіни сусідньої чайхани, де сиділи старі чоловіки в маленьких головних уборах і втомленими, запаленими очима дивилися на бурю так, наче ще однієї вони могли й не пережити.