Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Бувало, я лежав, поклавши морду на лапи, і цілими днями спостерігав, як хвилі то накочують, то відступають, і щось ніби народжувалося у мені, якесь нове відчуття, та я ніяк не міг уторопати, що то було.

Навесні не стало мого приятеля. Люди з міста розклали отруту на березі. Я не довіряв їжі, що валялася, нечіпана, на березі, – від неї смерділо смертю. А мій товариш, підхльоснутий голодом, все ж з’їв пару шматків хліба з трутизною. Вже до вечора йому стало зле і він занеміг, а на ранок я знайшов лише холодний труп з присохлою піною біля рота та висолопленим язиком.

Якась розпука огорнула усе моє єство. Весь день я бродив містом, наче болісно щось передчуваючи, наче пронюхуючи щось, що було сховане від мене. Того дня всі кафе та ресторани наче віддалилися від мене, більше вони не викликали в мені інтересу. Навіть голодне черево, хоч і дошкуляло, не захоплювало мене з такою силою, як завжди.

Надвечір я, стомлений цілоденним бродінням, прийшов на край пляжу, де берегова лінія загорталась у щось на взір мису, і ліг на сам його ніс (чи хвіст?). Я спостерігав, як сідає сонце, і якби міг, то про щось думав би.

Тоді, власне, і з’явився він.

Його звали Чарлі. Я бачив його багато разів у місті, на набережній чи на пляжі, бачив часом на базарі, а часом ми перетиналися на вузькій вуличці біля мечеті. Я знав, що він мешкав у будинку біля моря – у тому великому занедбаному маєтку, біля якого мешкала старенька Момо, що пекла пиріжки та іноді давала мені який окраєць власноруч виготовленого хліба.

Чарлі був нашого роду-племені. Я одразу впізнав у ньому самітника – такого ж потертого життям, як і всі мої друзі, як і я сам. Щось страхітливе сталося з ним колись давно, мабуть, ще у дитинстві – щось, що повикручувало йому руки і ноги, що скрутило йому шию і поперек так, що Чарлі міг ледве плентатися без сторонньої допомоги. Він пересувався повільно, обережно ступаючи, аби не зашпортатися і ненароком не впасти. Завжди у тому самому одязі, у незмінному капелюсі. Він носив велику бороду, сиву і кошлату, а сам був худим і слабким, наче жив, як ото я, на самому хлібі й воді. Вже не знаю, звідки він брав собі харч, але виглядав він украй жалюгідно й покинуто. Я ніколи не бачив, щоб він розмовляв із кимось, хіба іноді помічав його у компаніях, що зазвичай збиралися у дворі Момо (часом я встромлював свого носа між ґрат її хвіртки, аби рознюхати, чим пахне, – у Момо завжди пахло свіжим домашнім хлібом, і часом, особливо взимку, холодними вечорами, ці запахи тьмарили мені розум), але й то – сидить завжди мовчки, з насунутим на вуха капелюхом, із-під якого визирали хіба очі.

Чарлі сів на пісок біля мене. Сідав він поволі, скуто, ніби намацуючи місце у повітрі, а під кінець присідання просто падав на землю. Я подивився на нього, зваживши швидко, чи варто мені забратися подалі від міцного підзашийника, і вирішив, що можна залишитися.

Чарлі подивився на мене.

– Привіт, псе, – сказав він мені.

Я привітно ударив хвостом по піску, але голови піднімати не став. Мені було сьогодні млосно, й надвечір у мене вже теж не залишилося сил показати йому свою радість.

Чарлі оцінив круговид, щедро змащений помаранчевим та рожевим. Над затокою стояла пара, а вода була спокійною, наче дзеркало, лиш іноді її поверхнею пробігала випадкова брижа хвилі. Я дослухався до себе, до світу, до Чарлі, і мені видавалося, що у світ мій, у моє життя прийшла якась повнота.

– Хороший пес, – сказав він, невиразно зажовуючи слова. Видко, що й говорити йому було незручно теж.

За якийсь час Чарлі поволі поліз рукою до кишені й витягнув звідти крайку присохлого хліба, що пахнув соусом і смаженою печінкою. Він кинув окраєць мені, й той упав неподалік мого носа. З ввічливості я, не підіймаючи голови, дотягнувся до хліба і зажував його. Сьогодні я практично нічого не їв, і черево, у відповідь на крихту ситості, забуркотіло, вимагаючи продовження.

– У тебе є господарі? – спитав він мене.

Я не відповів нічого.

Чарлі помовчав ще і додав:

– Ти, може, був би не проти скласти мені компанію? Як на мене, ти такий самий одинак, як і я. Двоє парубків, певне що порозумілися б. Що скажеш?

Я змахнув кілька разів привітно хвостом.

Чарлі взявся розтирати свої ноги з видимим відчуттям муки. Я бачив, що йому то болить.

Я встав на лапи і підійшов до нього, впершись носом у його давно вже не прану сорочку.

– Добрий пес, – засміявся Чарлі і погладив мене.

Сонце сідало, було тихо, я відчув раптом, що знаю щось більше, ніж можу подумати. Якесь осяяння почало розпирати мене, і, хоч я не розумів, що то сповнює мене, воно було добре.